Читать «Баранкін, будь людиною!» онлайн - страница 40

На підтвердження своєї думки я підстрибнув у повітрі і ловко прийняв на груди сім'ячко-м'яч усіма чотирма лапками зразу. В обнімку з м'ячем я упав на землю і покотився, заливаючись сміхом від задоволення.

— Куча мала! — крикнув Кость Малинін і впав на мене.

Ми почали було борушкатися, але тут я помітив, що з лісу, тобто з трави, назустріч нам вийшло чоловік шість мурашок. Я, звичайно, дуже зрадів. Скочив на ноги.

— Привіт, хлопці! — крикнув я мурашкам, піднімаючи на знак вітання всі чотири лапки. Потім я вдарив по м'ячу лапкою і сказав: —Може, з нагоди вихідного у футбол зіграємо?.. Вас скільки чоловік? Шестеро? І нас двоє! Якраз! Розділимось на дві команди по чотири! Чур, я — центр нападу!

Справжні мурашки якось дивно поглянули на мене, поплескали одне одного вусиками, пошепталися між собою, позадкували й тихо зникли в заростях трави.

Ми з Костем побігли їх доганяти, але в сусідньому лісі, тобто в траві, вже нікого не було, зате зовсім поряд унизу, під гіркою, ми надибали стежку, якою безперервно снували мурашки туди й сюди.

Одні з них, що були менші на зріст, несли на собі грудочки землі, палички, листочки, соснові голки. Інші мурашки, широкоплечі, з великими головами й могутніми щелепами, тягли гусениць, мертвих мух і жуків…

— Що це вони, Малинін? — насторожившись, спитав я Костя. — Працюють, чи що?

— Та ти що, Баранкін, — відповів Малинін, — це вони гуляють уздовж своєї головної вулиці.

— Як — гуляють? — з сумнівом запитав я.

— А так. Сьогодні ж неділя!

— А навіщо ж вони тягнуть на собі всякі колоди й каміння, якщо сьогодні вихідний?..

Малинін промовчав.

— А як на мене, то вони не гуляють, а працюють…

— Та ти що, Баранкін, — обурився Малинін, — робота може бути у вихідний день?

— А колоди на плечах, а каміння? — спитав я Малиніна.

— А колоди… — відповів Малинін. — А дрючки… Це у них так заведено, гуляти з колодами на плечах!

— Заведено? — перепитав я, потім потер очі лапками, придивився пильніше до мурашок, і серце моє защеміло від лихого передчуття.

Це передчуття виникло в мене і від того, що я побачив, а ще від слів Малиніна, котрі він сказав, дивлячись на мурашник.

— Знаєш що, Баранкін, — сказав Кость, — давай краще не підемо до мурашника, давай краще гуляти самі, де-небудь там… — І Кость махнув у бік, зовсім протилежний тому, де знаходився мурашник.

Власне, я і сам хотів запропонувати це Костю, просто він трохи випередив мене з цією пропозицією, тому я, не вагаючись ані секунди, сказав:

— Давай, Малинін, давай! Включай, Малинін, задній хід. «Поки не пізно», — хотів додати я, але промовчав.

Ми хотіли позадкувати геть від мурашника, проте тут з нами обома трапилось щось незрозуміле: замість того, щоб задкувати назад, ми почали задкувати вперед, до мурашника. Я ясно відчував, що роблю це всупереч власному бажанню, відчував і розумів, однак нічого не міг з собою вдіяти, бо якась невідома сила поволі, крок за кроком, стала наближати нас з Костем до мурашника.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

Ми ремонтуємо мурашник