Читать «Баранкін, будь людиною!» онлайн - страница 25

— Від шкідників чую! — крикнув я, розізлившись. — Зінка Фокіна вас у саду на недільник чекає, а ви тут з метеликами забавляєтесь!

Після того Генка запустив у нас кепкою, а Венька спробував вилізти на стовп, але зірвався.

— Тут не поснідаєш, — сказав Кость так, ніби знав, про що я в цю мить думаю.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

Прощавайте, хлопці! Може, більше не побачимось…

— Знаєш що, — сказав я Костю, — давай краще полетимо на який-небудь город. Там зараз добре, все доспіло: і буряки, і морква, і капуста! І квіти там є.

І людей мало.

— Ех ти, капусник нещасний, — сказав Кость. — Та з тобою не можна зараз летіти ні на який город.

— Це ж чому?

— Тому, що зараз на всіх городах таких шкідників, як ти, труять.

— Чим труять?

— Чим? Усілякими хімічними отрутами…

Після таких слів у мене крила так і опустились, а перед очима попливли якісь різнобарвні кружала.

— Що ж це виходить? — скипів я. — На вулиці от-от крила обірвуть, на городах труять, у небі горобці дзьобають… Для чого ж ми перетворювались на метеликів? Щоб з голоду здохнути?.

— Гаразд, Баранкін, — сказав Кость, — не хвилюйся. Пригощу я тебе нектаром! Летімо!

— Куди летімо?

— У шкільний сад!

— Там же наші дерева садять!

— От і добре! Ми там і нектару у квітнику наїмося, і заодно з нашими хлопцями побачимося…

Кость Малинін сказав це так, ніби він страх як сумує за хлопцями з нашого класу.

— В школу то в школу, — погодився я. — Хлопці знайомі! Може, не займуть…

Мені, правда, й самому теж закортіло побачити хлопців. Я навіть не знаю, чому. І хоч у цю мить мені більш за все на світі хотілося їсти, мені раптом ще дуже захотілося пролетіти повз нашу школу, повз вікна рідного класу, з яким у мене було зв'язано стільки чудових спогадів! Хто сказав «чудових»? Хто сказав «повз вікна рідного класу»? Невже це сказав я, Баранкін? Що це зі мною відбувається? Я, здається, вже схибнувся з розуму від цього голоду. Щоб прийти до пам'яті, я взяв і стрепенувся, як собака після купання.

І правильно зробив, бо мої жалібні думки від цього розлетілися у різні боки, немов бризки, і мені одразу полегшало. І тепер я міг думати про зустріч мужньо, без будь-яких переживань, не те що Кость Малинін. У нього, тільки-но він заговорив про хлопців, очі зробилися великі-превеликі і, мені здалося, навіть мокрі-премокрі.

— Там і поснідаємо, — сказав сумно Кость Малинін,

— І пообідаємо, і повечеряємо, — додав я весело, відчуваючи, що одного сніданку мені буде вже замало.

Злетівши з годинника, ми наввипередки подалися до шкільного саду. Перший раз у житті ми летіли з Костем до школи з такою швидкістю, з якою бігли із школи додому. Я, звичайно, був певен, що першим прилечу в сад. Яким же було моє здивування, коли я одразу ж відстав од Малиніна на три будинки. Я спочатку навіть не повірив своїм очам. У нас у класі Кость вважався найслабшим хлопцем, а зі мною на уроках фізкультури ніхто навіть не ризикував змагатися. З фізкультури в мене завжди була п'ятірка. Тільки моя мама чомусь ніколи не визнавала цю п'ятірку за справжню. Я вирішив наддати льоту і замахав своїми жовтими трикутничками, неначе божевільний, однак і це не допомогло. На своїх розмальованих крилах Кость-махаон цього разу летів рівно, як по лінійці, розтинаючи крилами повітря і здіймаючи круг себе просто-таки художній свист, а я, як і раніше, провалювався у повітряні ями, хилитався з боку на бік, перевертався і тихо падав то на одне крило, то на друге.