Читать «Втрачений символ» онлайн - страница 305

Руки Сімкінса спрямували Ленґдона до металевих дверей, і він переступив через поріг.

— Вперед і прямо, професоре.

Раптом стало тихо. Як на цвинтарі. І пустинно. Повітря в приміщенні було стерильним та кондиціонованим.

Не знімаючи пов'язки з очей Ленґдона, Сімкінс та Соломон взяли професора під руки і повели лунким, злегка вібруючим коридором. Крізь мокасини Ленґдон відчув, що долівка кам'яна. За ними гучно гримнули залізні двері, і Ленґдон аж здригнувся. Повернувся замок. Професор рясно спітнів під пов'язкою. Йому захотілося негайно її зірвати.

Раптом вони зупинилися.

Сімкінс відпустив руку Ленґдона, і почулися електронні гудки. Несподівано щось загуркотіло, і Ленґдон здогадався, що то автоматично розчинялися захисні ковзні двері.

— Містере Соломон і містере Ленґдон, далі ви підете самі. Я почекаю вас тут, — сказав Сімкінс. — Візьміть мій ліхтарик.

— Дякую, — відповів Соломон. — Ми недовго.

«Ліхтарик?!» Серце Ленґдона шалено закалатало.

Пітер взяв професора під руку і потихеньку повів уперед.

— Йди за мною, Роберте.

Вони повільно переступили через ще один поріг, і захисні двері, загуркотівши, зачинилися за ними.

Раптом Пітер різко зупинився.

— Щось не так?

Ленґдон враз відчув нудоту і запаморочення.

— Гадаю, вже можна зняти пов'язку.

— Ще ні, але ми майже прийшли.

«Майже прийшли куди?» У Ленґдона занило в грудях.

— Я ж казав, що відведу тебе до сходів, що ведуть до Втраченого Слова.

— Пітере, це навіть не смішно!

— А це й не має бути смішним. Це має розкрити тобі очі, Роберте. Має нагадати, що в цьому світі існують таємниці, які тобі ще належить побачити. І перш ніж ступити разом із тобою наступний крок, я хочу, щоб ти дещо для мене зробив. Я хочу, щоб ти повірив... хоч на хвилину повірив у цю легенду. Повірив, що невдовзі зазирнеш у сходовий колодязь, що стрімко опускається на сотні футів униз, до одного з найцінніших втрачених скарбів людства.

У Ленґдона запаморочилося в голові. Йому дуже хотілося повірити своєму старому приятелеві, та він не міг.

— Ще довго йти? — Оксамитова пов'язка на очах уже просякла потом.

— Ні. Кілька кроків. Залишилося пройти останні двері. Зараз я їх відчиню.

Соломон на мить відпустив Ленґдона, і той похитнувся, відчувши запаморочення. Нетвердо стоячи на ногах, він простягнув руки, шукаючи опору, але саме цієї миті до нього підскочив Пітер. Перед ними загуркотіли автоматичні двері, і Пітер взяв Ленґдона під руку. Вони знову рушили вперед.

— Сюди.

Двоє чоловіків обережно переступили через ще один поріг, а позаду ковзнули і зачинилися двері.

Тиша. Холод.

Ленґдон одразу ж відчув, що це місце, яким би воно не було, не мало жодного стосунку до світу, що лишився потойбіч зачинених дверей. Повітря тут було вологе й холодне, як у склепі. Акустика — приглушена. І професора знову охопила ірраціональна клаустрофобія.

— Ще кілька кроків. — Не знімаючи пов'язки з очей Ленґдона, Соломон провів його за ріг і різко зупинив. А потім нарешті сказав: — Зніми пов'язку.