Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 20

Знову поставало питання: як діяти далі?

«Переходить Буг, вішать на шибеницях російських комісарів і приєднувать Українську Галицьку армію, чи ні? — конкретизує проблему Ю. Тютюнник. — А коли приєднаємо, то що будемо з нею робити? Відсутність інформацій з-поза кордону тяжко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціативу і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватись до Поляків, котрі нібито не повинні ставитись вороже до нас; друга — не переходить р. Буга до нав'язання зв'язку з Нач. Ком. Укр. Гал. армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном, а розпочати більш активні акції проти червоних москалів».

На користь першого варіанту говорило те, що армія за кілька днів могла вже відпочити, не маючи загрози з боку більшовиків, а проти — можливість обеззброєння української армії, інтернування її поляками та ліквідація Галицької армії.

За другу думку промовляла можливість виграти час (і активнішими операціями дати знати за кордон про район перебування української армії.

Перше рішення давало мінімум ризику і надію на відпочинок, друге — значний ризик, але «більше активні операції підносили авторитет нашої армії не тільки поміж населенням і Укр. Галицькою армією, а також і серед Поляків, котрі мусіли відчути вплив нашої праці на фронт».

За першу думку стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Волинської дивізії замість хворого на тиф отамана Загродського), полковник Стефанів і полковник Долуд. Другу думку боронили Ю. Тютюнник та отаман Гулий.

Ю. Тютюнник мотивував свою позицію ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для української дипломатії, котра повинна би використати цей факт (за кордоном ніхто не знав дійсної чисельності армії). Відомості про пересування більшовиками 14-ї армії з півдня України на польський фронт ще більш переконували Ю. Тютюнника, що час до прориву на захід ще не прийшов.

Прорив цей, на його переконання, треба було зробити в момент найкритичніших боїв поміж поляками та червоними. Тому Ю.Тютюнник в категоричній формі заявив, що йти на захід було річчю недопустимою. Його енергійно підтримав Гулий. Нарешті до них прилучився і М. Омелянович-Павленко. Для решти нічого не лишалося, як погодитися на дальшу боротьбу в запіллі.

На військовій нараді 12 березня 1920 р. було вирішено розташувати наявні дивізії в районі Умань-Гайсин-Ольвіопіль-Ольгопіль- Христинівка у напрямку польського фронту, не зосереджуючи значних сил у великих містах і не розквартировуючи в них штабів. Почавши виконання наміченого плану, армія УНР опановувала простір в основному між населеними пунктами, де стояли сильні червоноармійські залоги. Однак її переслідування радянськими військами та й тактичні розрахунки приводили часом до зайняття порівняно великих пунктів, зокрема залізничних станцій і вузлів. Так, після тяжкого тригодинного бою Київська дивізія ввійшла 17 березня до Гайсина, а через два дні — в Христинівку і Тальне.