Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 13

Там само, в Умані, було видрукувано до 200 тисяч відозв — «До інтелігенції України», «Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой армии» і «Селяне», укладених і підписаних отаманом Ю. Тютюнником.

У відозві «До інтелігенції України» говорилося, що «платонічної любови для народу мало, йому потрібні жертви, необхідні подвиги». Відозва закликала інтелігенцію до боротьби з большевиками, підкреслюючи, що «Україна, як Держава, може бути тільки демократичною, і вона такою буде».

Офіцери, козаки і солдати Добрармії — говорилося в відозвіхотіли створити «единую недълимую Россію» за допомогою цілого світу, а створили фікцію перемоги над українським народом, який має вождів «не своекорыстных, не приверженцев какой-либо классовой политики, а вождей, преданных своему народу и любящих свой народ до самозабвенія»… «Вашу армію, — говорилося у відозві, - разбил украинскій народ, борясь за свое священное право на свободную жизнь.». Там же заявлялося, що Головна команда українських військ ніколи не заплямує себе союзом з командуванням Добровольчої армії, але всім, хто перейде на бік УНР, обіцялося вибачення помилок і висловлено було готовність прийняти їх до українського війська.

У відозві «Селяне» йшлося про розстріл більшовиками народних представників — членів Центральної Ради та про те, як більшовики спочатку вели переговори з гетьманом і як потім вони, коли український народ його скинув, знову пішли війною на Україну, давши змогу Денікінові зорганізувати армію. Закінчувалася відозва кличем: «Нехай живе Вільна Селянська Українська Народня Республіка!»

Ці відозви передавалися з рук до рук, діставалися вони й до рук повстанчих організацій, які передруковували їх. Тут же, в Умані трапився епізод, найменований «волохівщиною».

У своїй праці «Зимовий похід» командарм М. Омелянович-Павленко присвятив чимало сторінок з'ясуванню особистості О. Волоха, його прибічникам «волохівцям», оскільки отаман «наробив стільки школи українській армії, що на цьому слід більш зупинитися».

М. Омелянович-Павленко зазначав: на самому початку січня 1920 р. 1-й і 2-й гайдамацькі полки під командуванням отамана О. Волоха зазнали поразки в зіткненні з денікінцями й розпалися. Отаман з невеликою групою прихильників кинувся в район Чуднова, де в с. Троща спробував переконати командування одного з червоних полків у визнанні більшовизму й бажанні приєднання до радянських військ. Однак досягти цього не вдалося — більшовики віднеслися до українських вояків з підозрою. Тому О. Волох повів своїх гайдамаків на Троянців, Чуднів і Житомир. Саме тоді, під Житомиром, було створено Волинську революційну раду, що в скорому часі оголосила себе «Всеукраїнською». Ввійшовши з нею в контакт, О. Волох з кількома посланцями від ради спробували зв'язатися з боротьбистами, ЦК яких перебував у Житомирі.

Не знайшовши виходу на лідерів УКП(б), без порозуміння з боротьбистами, Волох через місцевих більшовиків розпочав переговори зі штабом 12-ї армії червоних в Коростені. Делегація, згідно інструкцій О. Волоха, висунула вимоги: «Визнання незалежності УСРР; утворення української червоної армії з власним командуванням; недоторканність українців, що раніше боролися з більшовиками, однак нині визнають їх владу». За умови виконання висунутих положень Волох обіцяв більшовикам «військовий союз в боротьбі проти світової буржуазії».