Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 49

Передусім мова може йти про П. Христюка. З багатьох чинників, що зумовили поразку Центральної Ради, автор визначає три, на його думку, найголовніших: «1) запізнення Центральної Ради з переведенням важніших соціяльно-економичних реформ; 2) недооцінення ваги рад робітничих, селянських і солдатських депутатів в революційній боротьбі і зв'язане з цим переоцінення ваги органів, побудованих на демократичних основах, і 3) незадовольняюча організація апаратів державної влади, головно адміністративних, як в центрі, так і на місцях, і відсутність армії».

Кожна з наведених причин мала для воєнних дій надзвичайно велике значення. Перша причина — запізнення Центральної Ради з проведенням найважливіших соціально-економічних реформ — призвела до ослаблення зв'язків між Центральною Радою і активними революційними елементами селянства, робітництва і солдатів. Вона викликала байдужість, а подекуди, після більшовицької агітації, і ворожість до Центральної Ради. Вона дала ґрунт для більшовицької агітації. Вона, нарешті, призвела до того, що в найкритичніший момент, коли треба було збройною силою виступити на оборону Центральної Ради, українські військові частини, що раніше так палко її вітали як «єдину заступницю і обороницю» своїх інтересів, оголошували «нейтралітет». Щоправда, Центральна Рада обіцяла зробити ще багато «доброго», але те саме, і навіть ще більше, обіцяли зробити й російські більшовики. «Залишався момент національно-державний, — веде далі П. Христюк, — але від українського селянства, робітництва і вояцтва не можна було вимагати, щоб вони виключно із-за цього моменту йшли накладати своїми головами. Для такого виступу недоставало ще дуже багато дечого. Вся справа полягала в тому, що головна пружина всіх великих рухів — безпосередні соціяльно-економичні клясові інтереси — не штовхали в данім випадкові селянства та робітництва на війну з Московщиною».

Щільно з першою причиною пов'язана й друга — недооцінка ваги класових робітничо-селянських організацій в революційній боротьбі. Ця недооцінка призвела до того, що Генеральний секретаріат не сприяв розвиткові й зміцненню рад селянських депутатів, які до самого останнього часу підтримували політику Центральної Ради; що ж до рад робітничих і солдатських депутатів, то їх спочатку було просто зігноровано, а пізніше український уряд ставився до них з неприхованою ворожістю. Таким способом Генеральний секретаріат відмежував Центральну Раду від справді активних революційних органів української і неукраїнської демократії, органів, які, зрештою, єдині могли стати справжньою опорою Центральної Ради в її революційному, національно-політичному і соціально-економічному будівництві. Ця політика Генерального секретаріату ставала тим прикрішою, що саме українське селянство (не говорячи вже про робітництво) від самого початку революції, коли про більшовицьку радянську державну систему ще й мови не було, ставило в центрі революційного будівництва саме ради селянських, солдатських і робітничих депутатів. Та й конструкція Центральної Ради підказувала їй необхідність зважати більше на ради, ніж на органи, побудовані на позакласових, загальнодемократичних засадах. Безперечно, позначилося тут те, що керівники Генерального секретаріату — переважно члени УПСФ й УСДРП, виховані на ідеях західної парламентської демократії, не змогли відчути (а зрозуміти були нездатні) значення класових органів у революційній боротьбі, що відбувалась у той час в Україні. Свою роль відіграла й та обставина, що ради робітничих та солдатських депутатів були майже в усіх містах України (особливо великих), з відомих причин, неукраїнськими за своїм складом і байдужими, а то й ворожими до національно-державних домагань української демократії. «…Щиро-приязне відношення Центральної Ради до цих органів і виразна та послідовна соціяльно-економична політика Ради, ведена в такий спосіб, щоб і ці органи було втягнуто в процес революційної роботи, яку провадила Центральна Рада, — вважає П.Христюк, — поза всяким сумнівом були б коли не цілком знищили московсько-централістичні, "общеруські" і антиукраїнські настрої цих органів, то, принаймні, нейтралізували б ці настрої і тим способом унеможливили б активний перехід всіх цих організацій на бік московського війська під час війни. Власне, саме радам робітничих і салдатських депутатів у великих містах України большевики в першій лінії завдячують свої перемоги над Українською Центральною Радою. Бо ще не вспіла розпочатись війна з Московщиною, як ці ради зробили спроби захопити владу в свої руки. Вони дезорганізували запілля українського війська, порушували нормальне телеграфічне і залізно-дорожне сполучення і так далі».