Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 37

Горять, між иньчим, історичні, культурні, економичні, і всякі иньші звязки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже ранійше вступила історія двох иньших словянських братів — українського і польського».

Учений і політик доходить висновку, що більшовики своїми діями досягли того, чого прагнула імперіалістична буржуазія — прикриваючись демагогією, на практиці жорстко провадили централістичне державне начало. Тому їхні дії схвально зустріли віковічні гнобителі українського народу.

На підтвердження численних розстрілів українців радянськими військами П. Христюк нагадує, що в Києві «було звірськи замордовано бувшого міністра земельних справ Центральної Ради О. Зарудного, укр. соц. — рев., що належав до лівої групи партії, члена Центральної Ради журналіста І. Пугача, українського соціял-революціонера, і старого партійного діяча — українського соціял-революціонера Бочковського, що так само як і Зарудний, більш співчував лівій течії партії». М. Шаповал серед замучених називає тих же трьох згаданих осіб, а Д. Дорошенко додає ще лікаря М. Орловиного.

Як і М. Грушевський, П. Христюк також уважає політику більшовиків нещирою, в своїй суті терористичною, антиукраїнською. «Того, що большевики фактично встигли зробити за час свого перебування на Україні, — пише він, — цілком вистачає для оцінки їхньої політики там. Політика та була хибною і в своїй принціповій основі і, тим більше, в фактичному здійсненню. Основна її хиба полягала в тій перевазі, яку російські большевики віддавали в соціялістичному будівництві на Україні своєму північному «штикові», перед революційною волею, свідомістю і силою українського працюючого люду. А сталось це через те, що московські большевики в дійсности не захотіли визнати за українським робітництвом та селянством права на нічим необмежене національно-державне, а разом з тим і революційно-соціяльно-економичне самоозначення».

Д. Дорошенко звертає увагу на те, що основне вістря терору радянських військ у перші дні після захоплення Києва було спрямоване проти російського офіцерства, яке після встановлення радянської влади в Петрограді й на фронтах шукало притулку в Центральної Ради. Однак понад З0 тис. військових фахівців, що прибули до української столиці, спільної мови з проводом УНР не знайшли й у січневих подіях виявились осторонь подій. Тому й постраждали головним чином абсолютно безвинно. Д. Дорошенко вважає, що найвірогідніше муравйовці розстріляли близько 3000 офіцерів. Водночас він наводить і дані з австрійського донесення від 2 квітня 1918 р. (називаючи їх «точною цифрою замордованих офіцерів») — 2576 чоловік.

До речі, М. Грушевський оперує твердженнями самого Муравйова про жорстоку революційну помсту, в результаті якої «сотні офіцерів і юнкерів були нещадно вбиті».

Що ж до українців, то тут, на думку Д. Дорошенка, втрати були не такими масштабними, як це намагаються довести чимало авторів. «…Тому що у большевиків ще не було добре поставленої розвідки, то більшість українських діячів, що залишилися в Києві, змогла переховатись, — наголошує іменитий історик. — Загинуло лиш кілька людей, здебільшого випадково»11.