Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 296

Це визнання досить прикметне. Мова не про червоні війська РСФРР і УСРР, а саме про більшовиків. І сила їх полягала не у кількості військових частин, гармат, багнетів тощо. Основна небезпека витікала з того, що проти більшовиків як сталих поборників рішучих соціальних змін на користь трудящих, війська УНР "б'ються неохоче", а окрім того, більшовики встигли завоювати в масах високий авторитет, мали в Україні "багато прихильників".

Інша причина полягала у низькій національній свідомості українських вояків. І тут позначався не лише надто затяжний період залежного існування України і недостатні зусилля на просвітницькій ниві, а й те, що новітній досвід державотворення, уособлений Українською Народною Республікою на чолі з Центральною Радою і Українською Державою на чолі з Гетьманом П.Скоропадським, немало сприяв компроментації самої національної ідеї. Без тісної ув'язки з соціальними перетвореннями національна державність в революційну добу сприймалась як щось малозрозуміле і, навіть, вороже. Про неймовірну плутанину думок у пересічного українця промовисто свідчить поголоска, поширювана в республіканському війську: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більш отої України". Справа, звісно, не в тому, що імена національно-державних проводирів настільки мало були відомі рядовому українцеві, що він плутав навіть їх рід (Петлюра — вона!), а в тому, що він готовий був славити Бога за те, що не буде "отої України". Під "отою Україною" розумілася гетьманська Українська Держава, ім'ям якої у селян відбирали землю і майно на користь поміщиків і окупантів, а непокірних шмагали різками, масово вішали і розстрілювали. Тому то з самого початку антигетьманський виступ отримав цілком окреслене соціальне спрямування. Навіть перша відозва Директорії закликала повалити владу П.Скоропадського як "поміщика, генерала, ворога трудового народу". В умовах низької політичної свідомості українських трудящих мас національна ідея швидко втрачала свою абстрактну привабливість. На відміну від діючої влади, більшовики та їх союзники і далі висували радикальні гасла на користь трудящих та обіцяли реалізувати їх, прийшовши до влади. Це забезпечувало їм постійне зростання прихильників, в тому числі і в армійському середовищі.

З безхитрісною прямолінійністю військових штабні функціонери в аналізованому документі застерігали від катастрофи, що невідворотно насувалася. Вони реалістично оцінювали причину, через яку селянство піднялося проти Гетьмана — жага землі; давали чесну негативну відповідь на питання: чи бажала робітнича і селянська маса національно-державної самостійності, констатували, що переважаюча більшість населення була за замирення і співробітництво з червоною Москвою. Причому, останнє мислилося "безумовно на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею (Москвою — В.С.)" Начебто розуміючи, що в цьому випадку чесні визнання рівнозначні політичній крамолі, офіцери-оперативники наголошували: "Це найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження". І на довершення — безапеляційний, з натиском висновок: "Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками".