Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 272

Звісно, лівіші елементи намагались критикою нереалістичної, бесперспективної політики вплинути на настрої керівництва українського руху. Так "Робітнича газета" неодноразово виступала з матеріалами, в яких розвінчувала курс на консервування національного фронту, який пов'язувався передусім з існуванням Українського національного союзу, його намаганнями визначати подальший курс Директорії, ідейно підпорядковувати ії собі, контролювати дії. "Цей пережиток минулого (Український Національний союз) продовжує істнувати ще й зараз, — говорилось в одній з тогочасних статей. — Мало того, цей живий труп чіпляється навіть за владу і змагається відогравати ролю в сучасних обставинах…

Те, що було в ньому живого, народнього, пішло зараз до мас і там працює. А уламки націоналістичного міщанства та інтелігенщини чіпляються за жовто-блакитний прапор, влаштовують буффонади, зустрічи з дзвоном церковним, молебнями й иншими атрибутами національного сентименталізму, чим тільки діскредитують народній рух і його керовників.

Нашим завданням, а також завданням Директорії в сучасну хвилю, є повний розрив з цими уламками національного фронту".

П. Христюк явно жалкує з того приводу, що не зміг знайти підтримки план частини українських есерів-центристів (М. Грушевського, В. Жуковського, В. Голубовича та ін.) про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади "заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції".

У такій атмосфері, після довгих нарад (за участю навіть хліборобів-демократів), врешті було досягнуто спільного знаменника — тексту Декларації Директорії. За свідченням П. Христюка первісний варіант (він народився ще у Вінниці), надто "революційний", а відтак — неприйнятний для представників УПСФ і УХДП, було "підправлено" вже в Києві.

"Декларація Директорії Української Народної Республіки" була оголошена 26 грудня 1918 р.

Документом сповіщалось про знищення гетьманського режиму і його місцевих органів.

Першими кроками нової влади стало відновлення тих прав, які мали селяни і робітники — основа суспільства — за Центральної Ради. Тут Директорія не обмежувалась голими гаслами, а конкретно визначала непорушні права трудових класів на власність, підтверджувала найголовніші завоювання у соціальній сфері: "До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народної Республіки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. Гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи організовано Народні Земельні Управи.