Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 238

Важливо відзначити, що державно-політичні вимоги галицьких українців пульсували у площині здобуття влади мирним шляхом, тому з їхніх програм фактично випадало питання про те, чи зможуть вони втримати владу в краї. Виховані на ґрунті конституціалізму, щирої віри у міцність букви закону, українські провідники надто мало замислювалися над тим, чи погодяться поляки добровільно, не вдаючись до військового спротиву, віддати їм Східну Галичину, включно зі Львовом, вважаючи регіон невід'ємною складовою Речі Посполитої.

Так, щойно проголошена західноукраїнське державне утворення відразу опинилося у стані невизначеності, більше того — перед реальною загрозою знищення. Через проавстрійські орієнтації український політичний провід досі не вдавався до самостійних рішучих кроків. В цей же переломний історичний момент важливу роль у розгортанні подальших подій відіграли українські офіцери. Ще у кінці вересня 1918 р. вони створили таємну організацію, яка згодом стала називатися "Центральний військовий комітет" (ЦВК). Останній встановив зв'язки між військовими частинами краю, здійснив облік потенційних українських та ворожих польських сил, налагодив розвідувальну службу, створив окружні військові комітети тощо. Однак його діяльність стримувалася обмеженістю людського й матеріального потенціалу та іншими чинниками. На зборах 20 жовтня 1918 р. за наполяганням УСС ЦВК очолив Дмитро Вітовський.

Деякі дослідники і мемуаристи стверджують, що свої підготовчі заходи військові здійснювали без порозуміння з політичним проводом, ним не контролювалися. Це не зовсім так. Інша справа, що сама підготовка до можливого збройного виступу потребувала більших людських і технічних ресурсів. Українські військові та політичні діячі не були обізнані з тактикою революційних повстань, а такого роду досвід інших народів ними ніколи не вивчався. Більшість українського вояцтва перебувала на італійському, сербському та інших фронтах світової війни, тому в містах Східної Галичини військові частини, де українці становили більшість, були переважно не бойовими, а допоміжними чи запасними. Таким чином, згідно з підрахунками ЦВК, на 25 жовтня у Львові перебувало всього 2400 українських вояків (з них третина у віці 45–50 років) та 60 офіцерів.

Слід згадати й про те, що мобілізаційна робота серед українського населення не принесла очікуваних наслідків. Прибулий лише пополудні З0 жовтня 1918 р. до Львова Д. Вітовський, звісно, не досконало володів ситуацією. Однак на засіданні львівської делегації УНРади відразу, на "подив" багатьох присутніх, рішуче заявив про свою готовність очолити командування українськими військами. Він запевняв про достатність людських сил і зброї, щоб захопити і втримати владу у Львові. Проте не було вжито належних заходів для переїзду УСС до галицької столиці, що мало фатальні наслідки для всієї акції.