Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 220

То ж беззастережно покладати на В.Винниченка і його однодумців провину за зрив перспективи національної злагоди, як мінімум, не варто.

Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, які він сам передає наступним чином: „Друге рішення було — рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся”.

Зауважимо, що для себе друге рішення П.Скоропадський ухвалив все того ж 9 листопада, оскільки уже наступного дня з цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно-демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки одержав сигнали від Антанти про небажання мати справи з прибічниками української самостійності — за тих обставин — з українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж тим, хто схиляється до федерації з Росією — тобто готовий жертвувати українською державністю (а це в першу чергу П.Скоропадський і його ближче оточення) буде надано підтримку, передусім військову.

Тут умови Антанти співпадали з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

То ж не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (8 голосами проти 7) висловився за недопущення скликання Національного Конгресу, а гетьман поспішив змінити кабінет на „більш рішучий”, у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією.

Очолив кабінет С. Гербель.

У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., П.Скоропадський заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії.

І якщо звинувачувати В.Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб, відповідно до позиції УНС, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні, то як оцінити дії П.Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами, слід визнати, що оманними маневрами, в тому числі і прикрашанням фасаду кабінету в українські кольори (прийом п’яти есефів) вигравався час для того, щоб, зміцнившись, повернутись до відвертого антиукраїнського курсу.

Втаємничення підготовки повстання було єдино можливою за тих обставин тактикою. Небажання ж бути елементарно ошуканими гетьманцями в ході переговорів про склад уряду і дистанціювання від кабінету, який залишався антиукраїнським і після 24 жовтня та нестримно котився до розпуску, також можна зрозуміти, якщо підходити до проблеми не однобічно. В усякому разі „склад злочину”, навіть у моральній площині, відшукати важко.