Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 68

Очевидно, зважаючи на згадані вище обставини і ретроспективно оцінивши роль форуму у розгоранні визвольного руху, процесі державотворення сучасний дослідник І. Хміль свою працю, присвячену даній проблемі, назвав так: «На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з»їзд 6–8 квітня 1917 р.)» (К., 1994).

З 28 березня і до моменту скликання форуму в українських газетах з номера в номер друкувалися повідомлення про скликання 6 квітня 1917 р. національного з»їзду, про норми представництва на ньому і пропоновану програму. «Представників мають прислати всі українські організації, - повідомлялось в документі, - політичні, культурні, професійні, територіальні, які приймають домагання широкої національно-територіальної автономії України і всеї повноти політичного і культурного українського життя, себто: організації партійні; товариства культурні просвітні і економічні; організації робітничі, селянські, військові, духовенства, службовців, молоді всяких шкіл; села, міста і повіти».

Якщо кількість членів організації не перевищувала 50, вона мала право направити одного делегата з вирішальним голосом, більше 50 — відповідно двох, понад 100 — трьох, 200 — чотирьох, 300 — п’ятьох (але не більше)2. З дорадчим голосом участь у з’їзді міг взяти, з дозволу президії, будь-який “організований українець”.

Передбачалося виголошення загальноінформаційних рефератів:

“1. Державне право і федеративні змагання на Україні.

2. Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки.

3. Автономія широка і обмежена; національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України.

4. Права національних меншостей та їх забезпечення”.

Передбачалося також обговорення низки рефератів з конкретніших проблем досягнення автономного статусу України у федеративній демократичній республіці Росія.

Побоювання організаторів, що через погану інформованість, незадовільну роботу транспорту, а, можливо, й низьку політичну активність українства з’їзд виявиться не досить представницьким, не виправдались. З існуючих в історіографії тверджень, що присутніми були 1500 делегатів (П.Феденко), 900 (М.Грушевський, П.Христюк) найбільш вірогідною видається цифра 700 (В.Винниченко). В усякому разі найближчими до неї є долі про голоси, подані під час виборів Голови та членів Центральної Ради. Очевидно, досить значною була й кількість запрошених, що спричинилося до певного різнобою у підрахунку делегатів. Проте й остання із наведених цифр вельми переконлива і справляє неабияке враження.