Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 20

На початок 1917 р. В. Винниченко також не бачив перспектив швидкої реалізації українських визвольних ідеалів. Песимізму йому додавали й скандальна кампанія, розпочата групою патріотичної, максималістськи налаштованої молоді, що не могла подарувати визначному літератору, драматургу співпраці з росіянами, перекладу творів і постановки п'єс російською мовою, а, відтак, ображала, називаючи "русско-малорусским писателем". Навіть такі випробувані, близькі друзі як Є. Чикаленко знаходили ситуацію невтішною, здатною породжувати неприємності в наступному, навіть висловлювали сумніви в тому, що В. Винниченко зможе після всього повернутись, схоче жити в Україні.

Володимир Кирилович з болем у серці занотував у щоденнику: "І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі російською мовою, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником, і рабом, і ще якось. "Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям". Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії…?".

Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі. І як не бажалося, щоб його твори читалися всіма мовами, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: "Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?"

Однак такі думки в свідомості наражались на внутрішній супротив, на інстинктивне бажання подолати труднощі, що видавались все ж тимчасовими, неодмінно минущими. І невиразні прагнення переростали в дедалі міцніючу, навіть вперту (хоч зухвалу і, природно, не до кінця осмислену) впевненість:

"Побачимо, чия візьме. Чую дух святого хвилювання, чую тріпотіння завзяття в душі. Буде так, як я хочу. Я прагну того, прагну перемоги і доб'юсь її. В цьому життя. Дякую комусь чи чомусь за те, що маю мету, до якої маю йти. Дякую за те, що треба боротись. Отже, вступаю на новий шлях, яким маю досягти гори, що зветься дійсною славою, зв'язаною з любов'ю до славного. Не повторення мого імені я хочу, а любови, симпатії, признання. Сам хочу любити, жаліти, розуміти страждучих, слабих, заблудлих, смішних. Хто любить, того люблять. Інакше не буває. Приймаю сором, приймаю глум із себе, приймаю ганьбу й зневагу на свої плечі з тим тягарем ітиму далі. Побачимо, до чого дійду".