Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 158

Більшовики прагнули ознайомити з положенням праць свого вождя якомога ширші маси населення. Так, один з більшовицьких агітаторів зачитав надруковану в “Пролетарии” статтю “Україна” на зборах селян села Михайлівки Лебединського повіту Харківської губернії. Селяни схвально зустріли ленінське слово.

Навіть лідери українського руху змушені були визнавати обґрунтованість прихильність ленінської позиції щодо України. Наприклад, орган Української соціал-демократичної робітничої партії “Робітнича газета” 20 червня 1917 р. передрукувала статтю В.Леніна “Україна”, відзначивши її спокійний, дружній тон, “дійсне бажання говорити як рівний з рівним, як вільний з вільним”. Поряд були вміщені матеріали з меншовицької преси, що відбивали великодержавні позиції їх авторів. Всю добірку газета подала під характерною назвою “Де справжній соціал-демократизм?”.

Значно уважніше стали ставитися до українського руху, його вимог і потреб більшовики Києва, хоча подолати специфічну позицію Г.Пятакова і його прибічників вдалося далеко не відразу. Лише 23 липня 1917 р. під час обговорення питання про УІ з’їзд РСДРП(б) екстрене засідання міської організації вирішило повернутися до обговорення національного питання. Зібранню було запропоновано дві резолюції — Г.Пятакова і VII Всеросійської конференції (це було зроблено О.Горвіцем). Більшістю голосів було ухвалено резолюцію Квітневої конференції більшовиків, тобто ленінську резолюцію. Це мало істотне значення, проте зовсім не означало, що в практичній діяльності київські більшовики надалі не допускали відходів від загальнопартійної тактики, завжди здійснювали вивірені політичні кроки. Все це достатньо гостро сприймалося суперниками, використовувалося в революційному протиборстві і часом достатньо виразно позначалося на перебігу подій в Києві — в центрі діяльності українських партій, національно- визвольного руху.

Звісно позиція більшовиків в українському питанні викликала лють у таборі великодержавників. Тимчасовий уряд, який у ході липневих подій висунув проти В. Леніна, інших лідерів РСДРП(б) звинувачення в державній зраді й розпочав їх переслідування, не знайшов нічого кращого як приписати В. Леніну, як німецькому агенту, агітацію серед українських військовополонених у німецьких таборах за відділення України від Росії. Це був грубий наклеп, оскільки В. Ленін відверто не один раз заявляв про те, що є палким прибічником єдності українських і російських робітників, вітав факти, коли серед українських полонених „близькість до великоросів брала гору”. Він завжди доводив, що українське питання може бути ефективно розв’язане лише на засадах повної демократизації життя у цілій Росії, в тому числі й гарантуванням кожній нації свободи відділення.

***

Головним завданням Української революції після появи Першого Універсалу стало впровадження в життя накресленої у ньому програми, тобто рух до реальної автономії в складі демократичної федеративної республіки Росії. Цілком логічним був перший, багато в чому визначальний щодо наступного, крок — формування органу української виконавчої влади. Вже 15 червня 1917 р. на закритому засіданні президії (комітету) Центральної Ради був сформований Генеральний Секретаріат у складі: В. Винниченко (Голова Секретаріату і секретар з внутрішніх справ, УСДРП), С. Єфремов (секретар з національних справ, УПСФ), X. Барановський (секретар з фінансових справ, позапартійний), Б. Мартос (секретар із земельних справ, УСДРП), М. Стасюк (секретар з продовольчих справ, УПСР), С. Петлюра (секретар з військових справ, УСДРП), В. Садовський (секретар судових справ, УСДРП), П. Христюк (генеральний писар, УПСР). 26 червня секретарем у справах народної освіти був призначений І. Стешенко (позапартійний). На думку організаторів, Генеральний Секретаріат мав стати зародком українського уряду, хоча. на момент створення він замислювався швидше як технічно-виконавчий орган Центральної Ради. Чи не найпроникливіше оцінював процес творення і сутність владного органу — Генерального Секретаріату — його перший голова В. Винниченко. «Це не було Міністерство в звичайному розумінню, — зазначав він. — Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої, організованої демократії. Це був уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його».