Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 152

Мінорне закінчення наведеного уривка, очевидно, не стільки докір пізнішим аналітикам, скільки неприховане висловлення жалю з приводу того, що подальший розвиток подій мав підстави й для іншого, сприятливішого перебігу, й для значно ефективнішого результату, врешті-решт більш втішного фіналу, ніж це сталося насправді.

***

Демонстративний непослух українців, що виявився у скликанні забороненого властями військового з’їзду, а ще більше ухвалення й обнародування універсалу з декларуванням автономної України викликали величезний сплеск невдоволення в Петрограді. Причому обурення висловлювали не лише Тимчасовий уряд, правоцентристський спектр сил, а й ті загальноросійські партії, які на кожному кроці присягали на вірність демократизму і, навіть, соціалістичності — меншовики й есери.

В пресі зчинилася галаслива кампанія, в якій Центральну Раду, всю українську націю звинувачували в зраді революції, в зазіханні на розвал країни — найстрашнішому гріхопадінні в час війни, в допомозі ворогам Росії — Німеччині й Австро-Угорщині, в провокуванні анархізму й т. ін.

Особливу емоційність виявляли місцеві організації всеросійських партій і організацій. Так, наприклад, 2 червня 1917 р. на засіданні Київського Комітету об’єднаних організацій обговорювалося питання про ставлення до згаданої Декларації Центральної Ради і відповіді на неї Тимчасового уряду. Член Виконкому Петроградської Ради, І.Фрумін, якому як прибулому зі столиці, першому надали слово, сказав: “Уряд дивиться на Ц[ентральну] Р[аду], як на приватно-правову організацію, яка може вести широку культурно-освітню роботу. До вимог про негайне здійснення деяких елементів автономії уряд ставиться негативно, вважаючи, що це питання може бути розв’язане тільки У[становчими] З[борами]”. Цю позицію рішуче підтримали також есер А.Лепарсоний, кадети Брантман і Крупнов, меншовики М.Балабанов, А.Доротов, іще група промовців. А.Карум (партійність невстановлена — В.С.) взагалі заявив, що довіри до керівників українського руху немає й “антидержавні явища, що відбуваються на ваших очах, недопустимі”. Український соціал-демократ В.Паламарчук і український соціаліст-федераліст А.Ніковський мляво оборонялись. Останній, зокрема, вмовляв присутніх: “Ц[ентральна] Р[ада] не бажає бути крайовим урядом… Тимчасовий уряд має висловити лише свою думку з питання про автономію, але зрозуміло, він має вступити на шлях її здійснення. Ви нам не вірите, повірте нам і все буде гаразд”.