Читать «Україна у революційну добу. Рік 1917» онлайн - страница 118

Отже, більшовики у своїх стратегічних задумах, у тактиці революційного протиборства розраховували значною мірою на ті ж верстви населення України, що й Центральна Рада, лідери Української революції. Тому-то з перших же днів після повалення самодержавства вони розгорнули найактивнішу боротьбу за оволодіння масами.

Українська революція мала багато ворогів. Головною платформою, на якій відбувалося їхнє об’єднання, завжди був, насамперед, великодержавний, великоруський шовінізм. Ті, хто тією чи іншою мірою дотримувались концепції єдиної і неподільної Росії, вважали Україну споконвічною російською територією (хіба що з незначними особливостями), а українське питання — “німецькою вигадкою”, ніяк не могли примиритися з перспективою краху імперії, виділенням з її складу однієї з найблагодатніших і найрозвинутіших частин, з “торжеством сепаратизму”, “мазепинства”. Такі погляди сповідували майже всі загальноросійські партії, що підтримували Тимчасовий уряд, були провідниками його лінії на місцях, представники яких, власне, й складали цей уряд.

У радянській історіографії незмінно проводилася ідея класової спорідненості Тимчасового уряду і Центральної Ради, схожості (якщо не тотожності) здійснюваної ними політики. Саме цим пояснювалась поміркованість позиції лідерів Української революції, приписувана їм ворожість інтересам трудящих. Безперечно, у цій логічній комбінації далеко не все виглядає бездоганним і переконливим.

Якщо в Тимчасовому уряді постійно був сильним, навіть домінуючим вплив лібералізму (навіть тоді, коли з нього виходили кадети), Центральна Рада завжди залишалася організацією, яку складали й скеровували представники соціалістичних партій (соціалістичних не лише за назвами, а й за програмами, переконаннями). Центральна Рада підтримувала Тимчасовий уряд не тому, що в усьому поділяла його курс, а насамперед тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою загальноросійського демократичного процесу. Саме торжество демократизму у всеросійському масштабі розглядалося як один із визначальних гарантів вирішення завдань Української революції. Послідовне ж запровадження демократичного ладу вважалося практично невідворотним, природним, зрозумілим і майже для всіх бажаним. Тому лідери українства прагнули не відмежовуватись від започаткованих у Росії демократичних процесів, а, навпаки, брати найдіяльнішу участь у їх поглибленні.

Можливо, розрахунок лідерів Центральної Ради на те, що їм удасться переконати противників демократичного вирішення українського питання, був ілюзорним, проте цьому варіантові вони віддавали явну перевагу над свідомою конфронтацією і провокуванням рішучих акцій.

Викладені вище аргументи (звичайно, вони не вичерпані), очевидно, найбільшою мірою й зумовлювали у підсумку те, що Центральна Рада постійно відмежовувалась від планів самочинного запровадження навіть обмежених форм державності (автономії), прагнучи до легітимності. Не останню роль тут відіграв розрахунок на формування у суспільній свідомості сприятливих вражень про Центральну Раду, Генеральний Секретаріат.