Читать «Божі воїни» онлайн - страница 11

Навколо знову смерділо кров’ю. “Напевно, — подумав Рейневан, — доноситься від різниць поблизу, від Койців і від М’ясного фримарку. А може, ні? Може, це інша кров?

Може, це та, якою пінилися навколишні канави у вересні 1922 року, коли вуличка Железна та провулки навколо неї стали ареною братовбивчих боїв, коли антагонізм між Старим Містом і Табором уже не вперше призвів до збройного конфлікту. Багато пролилося тоді на Железній чеської крові. Досить багато, щоби й досі смердіти”.

Саме цей сморід крові посилив його пильність. Переслідувачів він не помітив, не зауважив нічого підозрілого, жоден чех із тих, що ходили вуличками, на шпика не скидався. Попри те Рейневан постійно відчував спиною чийсь погляд. Виходило, що тих, які за ним стежили, ще не втомила нудна рутина. “Гаразд, — подумав Рейневан, — гаразд, гультіпаки, матимете від мене цієї рутини ще більше. Аж обригаєтеся”.

Він пішов Кожевною, тісною від чинбарських майстерень і крамниць. Кілька разів зупинявся, вдаючи, ніби цікавиться крамом, крадькома оглядався. Він не помічав нікого, хто би скидався на шпика. Але знав, що десь там вони були.

Не доходячи до костелу святого Гавела, повернув, зайшов у провулок. Він рухався у бік Каролінуму, свого рідного університету. У рамках рутини саме туди він і прямував, збираючись послухати якийсь диспут. Він полюбляв ходити на університетські диспути і кводлібети. Раніше, невдовзі після прибуття до Праги, він бував на них доволі часто. Після того ж, як у неділю Quasimodogeniti першу після Великодня 1426 року прийняв причастя під обома видами, приходив до lectorium ordinarium регулярно. Як справжній неофіт, він хотів якнайглибше пізнати таємниці й заплутані місця своєї нової релігії, а вони якось найлегше доходили до нього під час догматичних спорів, які регулярно вели представники поміркованого і консервативного крила, згрупованого навколо Яна Пршибрамського, з представниками радикального крила, себто людьми з кола Яна Рокіцани й Пітера Пейна, англійця, лолларда і вікліфіста. Але справжнім запалом відзначалися ті диспути, на які прибували справжні радикали — з Нового Міста. Отоді ставало справді весело. Рейнкеван був свідком, як Пейна, який захищав якусь вікліфістську догму, обізвали “скурвеним енглішем” й закидали буряками. Як старенькому Кристіану з Прахатіц, достойному ректорові університету, погрожували втопити його у Влтаві. Як пожбурили дохлим котом у сивоголового Петера з Младоновіц. Зібрана публіка регулярно чистила один одному мармизи, роз’юшувала носи і вибивала зуби — причому це відбувалося також і зовні, перед Каролінумом, на М’ясному фримарку.

Але відтоді дещо все-таки змінилося. Яна Пршибрамського та людей із його оточення викрили як причетних до змови Корибута й покарали вигнанням з Праги. Оскільки ж природа не терпить порожнечі, диспути відбувалися й далі, але від Великодня роль поміркованих та консерваторів раптом почали виконувати Рокіцана і Пейн. Новоміські — як і перше — виконували роль радикалів. Несамовитих радикалів. На диспутах далі билися, кидалися негарними словами і котами.