Читать «Гра в пацьорки» онлайн - страница 68

Ірен Роздобудько

Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»

У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…

Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!

Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.

— Це — вiолончель, доню! — каже тато. — Тепер ти будеш вчитися музицi!

— Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! — пiдхоплює мама.

— Це — наша мрiя: бачити тебе музикантом! — каже бабуся.

— Тепер ти станеш серйознiшою! — каже дiдусь.

— Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! — каже друга бабуся.

I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.

Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.

Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками — вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!

Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.

Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.

Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець — для нас з панi Страус.

— Ну що, мала, — весело сказав дiдусь. — Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

— А полонез Огiнського? — запитала бабуся.

— Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! — сказала мама.

— Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! — впевнено сказала бабуся.

Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.

Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.

— Нота «до» — оголосила перший номер програми.

Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.

— Нота «ре»! — оголосила я. I повторила рух смичком.

Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.

— А чого тебе ще навчили? — пiдозрiло запитав дiдусь.

— Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… — сказала я i розплакалась.

Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…

— Не буде з неї музиканта… — тяжко зiтхнув тато. — Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.

Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!