Читать «Гра в пацьорки» онлайн - страница 64

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

— Вибачте, — звернулася до неї. — Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки — по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

— Дрiбницi! — так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

— Ти — сюди. Ти — туди! — командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали — тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

— Ти чого не їси? — запитала мене за вечерею бабуся.

— Хочу трохи схуднути! — поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня — бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

— Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? — ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

— А- а-а! — раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. — Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв — Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

— Треба вiдвести їх до батькiв! — репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець — Краще до директора школи! — тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

— До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! — запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

— Хто вас цього навчив?! — запитав мiй «поневолювач».

— А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? — з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

— До мiлiцiї! До мiлiцiї! — не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

— Не треба в мiлiцiю, — сказала, рюмсаючи Язиката Кука. — То ми… гралися…

— Що ж це за iгри такi? — обурився «мiй» дядечко.

— Ми… ми… — казала Кука, — Ми… робили… бiз…нес…