Читать «Гра в пацьорки» онлайн - страница 58

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

— Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

— Дiвчинко… — раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… — промайнула думка. — Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

— Дiвчинко! — знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», — мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

— Дiвчинко, — голос посуворiшав. — Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

— Ну що ви причепилися до дитини? — почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. — Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

— Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! — сказав хтось третiй. — А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

— Я знiматимусь у кiно! — ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, — думала я. — Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався — «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще — я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах — найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!