Читать «Гра в пацьорки» онлайн - страница 4

I я зрозумiла: це кiнець. Я бiльше нiколи не побачу її. I нiколи нiчого не зможу сказати. I що я — мала провiнцiйна дурепа.

Авто вiд'їхало. За ним, мов навiжена, помчала публiка. Пiддавшись масовому психозу, я кинулась крiзь сквер i вистрибнула якраз на поворотi пiд колеса автiвки. Ну i що? Яскрава пляма свiтла рiзонула по очах, завищали гальма. Свiтло фар ослiпило i освiтило мене всю — з вiдкритим ротом, з розкинутими руками. I я зрозумiла, як жахливо виглядаю в цих iдiотських штанцях в таку спеку, патлата, скуйовджена, розпашiла, з шаленими очима i не менш шаленим бажанням заявити про себе не лише їй, а й усьому свiтовi! З божевiльним, диким бажанням сiмнадцяти рокiв…

Папiрцi випали з мої рук прямо на капот. I розлетiлись по всiй

дорозi. Жах! Я кинулась збирати їх по придорожнiх кущах. I зрозумiла: мене немає! Я — нiщо. Просто кумедна провiнцiйна дурепа. Свято юностi закiнчилось.

Наступного дня я як завжди вийшла на роботу в свiй закуток за шафою. А перед тим пiшла до перукарнi i пiдстриглась. Дуже коротко. I дуже негарно…»

*

…У готелi холодно. Добре, що я вибрала номер з невеличкою кухонькою, де можна приготувати каву таку як люблю. Без банки доброї кави я взагалi нiкуди не виїжджаю. Навiть сюди, до Америки, бо тут важко знайти нормальну каву. Я занурююсь в теплий кашемiровий плед i лягаю на диван в обнiмку з телефоном.

Набираю номер.

На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.

— Про що ви хочете поговорити? — питає вона безбарвним голосом. — Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…

— Про життя i смерть, — iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю: — А ще про те, як… одного разу вистрибнула пiд колеса вашого авто.

Пауза.

Пауза затягується…

I менi здається, що життя — лише гра в пацьорки.

Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi — не шкодуватиму.

Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.

Несподiвано вона питає:

— А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?

— Нi! — чесно зiзнаюсь я.

— Тодi приходь — навчу тебе! — каже вона.

I ми смiємося.

А потiм вона додає:

— «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою — одна…» — здається, так?

*

…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно припасованими дошками.

Але це нiчого.

Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити його i, видихаючи, промовити: «Я — є!»

ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ

Художницi Катеринi Штанко

присвячую…

Ася хотiла оцiнити картину.