Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 201

* * *

Чарівні створіння — птахи, Вам не треба мети, Понад планетним прахом У небо лети, лети! І в цьому польоті — щастя, І в ньому уся мета! А треба на землю впасти — То стане і смерть свята. Бо в прах той дарує пташина Зоряне серце своє, — Хай з мороку, з мертвої глини Прагнення нове встає, Щоб знову серед блакиті Летіли Крилаті Дива, Ніби у плоть відлиті Таємничі Слова!..

Покотилися над непомітною землянкою місяці, роки. Хлопчик під наглядом Марусі та баби Вітослави виростав, мов у казці. Не минуло й року, як він уже розмовляв, прудко бігав, був допитливий і кмітливий. Сини бабині часто брали Івася на рибалку, і він лежав горілиць у човні на пахучому сіні, дивлячись у зоряну глибину Дивокола.

— Що то? — пошепки запитував хлопчик у рибалок.

— Де? — дивувалися вони.

— Вгорі. Таке гарне. Що то?

— Зорі, Івасику.

— Що таке — зорі?

— Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.

— Хто такий Бог? — допитувався Івась.

— Наш Небесний Батенько.

— І мій?

— Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…

Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:

— Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?

— Правда, синочку, — ласкаво каже Маруся. — Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…

— То Батенько з Неба послав мене до Тебе?

— Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.

— А навіщо?

— Про те будеш знати, як виростеш…

— А чом Батенько не приходить до мене?

— Він усюди з тобою, синку, — обережно промовляє Маруся, хвилюючись від несподіваних запитань сина. — Сонечко сходить — то його око. Зорі сяють в Дивоколі — то він дивиться, щоб лихо не підкралося до любої дитини. Квіти розквітають, то він дарує тобі та іншим діткам красу свого серця… Птахи в небі — його вісники, козаки — його воїни. Славута котить хвилі до моря — то його щедрість… Прислухайся, Івасику, і ти почуєш його тихий Голос.

— Добре, мамо, — щасливо шепоче син. — Я слухатиму… Я почую голос Тата…

Помовчавши трохи, хлопчик знову смикає маму за рукав.

— А я повернуся додому?

— Повернешся, синочку. Як тільки покличе Тато з Неба, так і повернешся…

— Я й тебе заберу, — радіє Івасик. — Без тебе не полечу.

— Добре, мій любий. Як же я без тебе? Будемо вкупі…

— Розкажи мені казку. Таку, в якій вертаються додому. Маруся замислюється, а потім гладить хлопчика по голівці.

— Добре, Івасику. Я оповім тобі про Івасика-Телесика. Про хлопчика з таким іменем, як у тебе… Слухай уважно…

Жили-були дідо й баба. Його звали Родом, а її Ладою. І не було у них діток. Та одного разу вони збирали гриби у лісі, і знайшли на галявині дерев'яну колисочку, а в ній гарненького хлопчика. Зраділи, взяли до себе. І став їм той хлопчик за сина. Назвали найду Івасиком-Телесиком.