Читать «На камені» онлайн - страница 6
Михайло Михайлович Коцюбинський
- Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..
- О-ля-ля… о-на-на…
…Б'ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе… Лізуть угору довгі подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять у хату, сідають на серце, навіть сонця не видно… Та от тепер… от тепер…
- О-ля-ля… о-на-на…
…Тепер вона часто виходить на дах кав'ярні, притуляється до дерева і дивиться на море… Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов'язкою на голові чужинця, немов сподівається, що побачить його очі - великі, чорні, гарячі, які їй сняться… Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка - гірський крокіс…
- О-ля-ля… о-на-на…
Зорі висять над землею, місяць - над морем…
- Ти здалеку?
Алі здригнувся. Голос ішов зверху, з даху, і Алі підняв туди очі.
Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:
- З-під… Смірни… далеко звідси…
- Я з гір.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.
- Чого забився сюди? Тобі тут сумно?
- Я бідний - ні зірки на небі, ні стебла на землі… заробляю.
- Я чула, як ти граєш…
Мовчанка.
- Весело… У нас у горах також весело… музики, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?
- Близько нема.
- Йохтер? І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
- Ні. У нас замість моря пісок… Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі… У нас…
- Цсс!
Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
- Ти не боїшся, ханим, розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
- Що він схоче…
- Він нас заб'є, як побачить.
- Як він схоче…
Сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішався, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась із гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам'ятався, повернув їх у другий бік і зупинився аж перед кав'ярнею.
Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.
- Мемет, Мемет! Кель мунда!
Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.
- Мемет! Де Алі? - питав Нурла.
- Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зором порожні лавки.
- Де Фатьма?
- Фатьма?.. Фатьма спить…
- Вони в горах.
Мемет витріщив на Нурлу очі, спокійно перейшов через кав'ярню і виглянув надвір. На дорозі стояли буйволи, засипані травою, і перший промінь сонця лягав на море. Мемет вернувся до Нурли.