Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 93
Олесь Бердник
— Хай служниця вийде, — нарешті мовив Володар. Маруіра тремтячими руками передала теплий згорточок служниці.
— Оналі, вийди. Приспи Ані…
Оналі поклонилася Володарю, прудко, ніби кізка, метнулася в сусідню кімнату.
— Маруіро, — похмуро сказав Ранатака. — Тяжкий удар впав на Атлантіс…
— Що таке? — ледве чутно вимовила Маруіра.
— Когорта Вайвасвати загинула…
— Ні! — закричала Маруіра. — Ні! Ти неправду сказав! Цього не може бути!
— Так! — ударом молота прозвучало заперечення. — Замовкни і слухай. Наші магічні дзеркала бачили битву. Когорти нема. Наше військо в Елладі відступає назад.
Сильні землетруси, підземний вогонь знищили всі вімана й агніта. Тепер навіть нікчемні жителі Афін можуть безкарно переслідувати моїх вояків! О прокляття! Рука Швета-Двипа занадто довга! Та Ранатака не здається. Його ненависть не має меж! Маруіро, настав останній час!
Маруіра, бліда й помертвіла, байдуже прошепотіла:
— Що ти ще вигадав, батьку?
Ранатака схилився до доньки, очі його загорілися? мстивіш вогнем.
— Вони думають, що перемогли мене! Вони бажають забрати в мене силу й міць! Та Ранатака ще має силу. Я звільню підземні стихії вогню, я розкую таємні сили атома в серці земного круга. Планета розлетиться на частки…
— А ти? — промовила Маруіра, відчуваючи, як холодна хвиля жаху пливе поза спиною. — Куди подінешся ти, Володарю?
— Ми перейдемо в царство Пір’ястого Змія, — гордо сказав Ранатака. — Лебідь не поверне собі своїх крил, пі! Я й далі буду Володарем міріадів душ у царстві тіней!
— Ти збожеволів, батьку, — гірко відповіла Маруіра, приклавши руки до грудей. — Ти мариш від ненависті. Замахуєшся на красу живого світу, хочеш перейти в примарний світ! О схаменися! Зупини хвилю злоби!
Ранатака різко відступив від неї, прошипів люто:
— Ти не достойна бути донькою Пір’ястого Змія. Ти напоєна вигадками нікчемних провісників любові. Тоді залишайся в світі химер і сподівань! Я волею і силою своєю зруйную планетний круг, щоб створити новий — покірний мені й відданий до останнього атома! Я залишаю тебе. Сиди й жди кінця!
Ранатака круто повернувся, привидом виплив з кімнати. Далеко в переходах палацу відлунали його кроки. Запала тиша. Лише з-за дверей сусідньої кімнати чулася колискова пісня Оналі.
Маруіра опам’яталася, у відчаї заломила руки, мовчазно звертаючись у простір. Хто допоможе? Хто зупинить жахливу волю Ранатаки? Він хоче погасити ясне сонце, надію й радість всього живого! Він хоче кинути в морок первісного хаосу потік життя, який такою важкою дорогою вийшов до обріїв духа!
Вона тихо прочинила двері до сусідньої кімнати. Оналі підняла руку, застерігаючи.
— Спить?
— Спить, господине. Всміхається. Може, грається з духами радості…
— Бережи його. Замкнися. Нікого не пускай. Чуєш,
Оналі?
— Чую, господине. Та що сталося? Мені страшно…
— Мовчи, Оналі. Я сама ще не знаю.
Маруіра хутко попрямувала до виходу. Вона піднялася па покрівлю палацу. Небо хмурилося грозовими хмарами, на обрії миготіли блискавиці.
