Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 10
Олесь Бердник
— Великий Чорний Володар Рути й Даїтьї Ранатака, повелитель сонця, дух земного круга, вічний король незримих і видимих сил, збирає нове військо для славних походів. Я — рука Володаря Ранатаки. Я — його слово. Я — його воля. Всі юнаки, здатні носити зброю, мають вступити до війська Володаря.
Юрба заціпеніла. Заголосили жінки. Спалахнули страхом і ненавистю очі чоловіків. А воїни по знаку велетня вже оточували широким кільцем островитян.
— О, — скрикнув радісно велетень. — Білий силач! Чудесна знахідка! Гей ти! Радій! Моє око відзначило тебе! Будеш вождем загону в легіонах Володаря! До мене руш!
Слова велетня були звернені до Вайвасвати. Юнак розгубився, ступив крок назад. Анура схопила його за руки. Тіло її тіпала лихоманка. Вона благально поглянула на Діавару, заголосила:
— Мужу, що ж це? Навіки синочка віддати на чужину? Діаваро! Вайвасвато!..
Велетень рішуче наблизився до Вайвасвати, схопив його за руку, смикнув до себе. Хлопець подався назад. Велетень похитнувся.
— Ого-го! — радісно-злобно скрикнув він. — Добра сила! Ану, не протився!
Він спрямував вістря меча на юнака, а другою рукою вказав на кораблі.
— Руш до берега і жди! Інакше — смерть!
Мене! Мене краще! — ридала Анура, затуливши собою Вайвасвату. — Сина не руште!
Ти, покидьку нікчемний! — Ударом ноги велетень відкинув Ануру. — Який він син тобі — білий хлопець? Він раб Чорного Володаря!
Вайвасвата спалахнув від образи за матір, схопив великий камінь і швиргонув його в напасника. Велетень, зойкнувши, захитався, впав. Чорні воїни коршунами накинулися на Вайвасвату, обплутали руки й ноги ремінням, повалили на землю. Він ворушився під ними, як ведмідь, ричав од люті. Але годі було щось зробити! Кільце блискучих мечів одділило Вайвасвату та інших юнаків острова від батьків, матерів, сестер і братів.
Над островом лунав розпачливий лемент. Захолола, заклякла Анура, витираючи кров з вуст, затуманеним поглядом дивилася, як її сина підвели з землі й повели у воду.
— Мамо! — кричав Вайвасвата. — Мамо, жди мене! Жди, батьку! Я повернуся!
— Ніколи! — зловісно обірвав його велетень. — Ніколи не повернешся, рабе поганий! Не схотів бути воїном, будеш довічним рабом Чорного Володаря! Довічним рабом! Ха-ха-ха!
Страшно регочучи, велетень дав знак вести полонених.
Юнаків вивели на борт кораблів. Ледве видно білу постать Вайвасвати. Ось уже зник він, єдиний, світлоокий, радість серця Анури, посланець сонця, дитя бурі! О Калауре, богине долі! О Тіанако! За що караєте так тяжко? Чим завинила Анура?
Відчай і гнів ширяє чорним птахом над островом. Вирує вода за кораблями. Невидима сила жене їх геть, до обрію. Буряна доля веде Вайвасвату до нових берегів, до нових звершень, у невідомі таємничі світи…
ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОРНИЙ ВОЛОДАР
Я — їздець. Візок — тіло. Візник,
що керує ним, — інтелект. Могутні
коні — почуття. Віжки, якими їх
стримують, — розум. Візок цей мчить
по шляху випробувань.
