Читать «Неприродний добір» онлайн - страница 2

Але то бабуся з безхатченком, а тут — пещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся… Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?

Зненацька медсестра Валя скрикнула:

Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?

Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима… Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає…

Я відчинив, — щиро зізнався хлопець.

Коли?

Десь хвилин з двадцять…

— Тепер нарікайте тільки на себе, — похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.

Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.

«І який чорт вирядив її швендяти нашим районом та ще й вночі?»- невдоволено міркував Дюдяєв, швидко застеляя папір каляками-маляками, які в побуті називають «писанням лікаря». Він підвів голову і запитав Валю, яка все ще поралась біля скляної шафи:

— А хто її сюди привіз?

— Та хлопець якийсь… Їхав Калинівкою, бачить — аварія, автівка врізалася у дуб, що на роздоріжжі.

І де той хлопець?

— Та одразу й дременув!.. Каже: в мене дружина в місті народжує, а я тут бозна з ким морочуся. Хотів не зупинятися, а потім рішив, що то йому іспит з небес, і якщо він лишить її напризволяще, то дружина не народить як слід…

Знав Дюдяєв цю Калинівку… І дуб славнозвісний, що на роздоріжжі височіє — теж знав: не один віночок на тому дубові висить, а тепер ще один додасться…

— А родичів повідомили?

— Грець його знає… мобільника в її сумці вони не знайшли…

— Хто це «вони»? Хіба той хлопець був не один?

— Охраннік з базарю йому помагав, а потім вже міліція долучилася…

Дюдяєв дописав посмертний епікриз і подивився на квадратний настінний годинник. Час рухався повільно… Стомленими очима обвів обридлий інтер'єр: декілька залізних ліжок, скляну шафу з ліками й передпотоповими пластиковим махинами брудних сіро-коричньових кольорів. Обплутані трубками та різнобарвними проводами, ці одоробла, либонь, призначалися для порятунку людського життя. На підвіконні височів світло-зелений столітник, встромлений у стару облізлу емальовану каструлю з сухою потрісканою землею. А поруч — ніжна напівзасохла лілея дотягала віку у брунатному горщику.