Читать «Кортик» онлайн - страница 13

Рукоятка торкнулася долоні Полевого. Він притягнув кортик до себе і, зробивши вже в сінях крок вперед, раптом замахнувся рукою і вдарив кортиком переднього конвоїра в шию. Мишко кинувся під ноги другому, він упав на Мишка, і Полевой плигнув з сіней у темну ніч двору.

Але Мишко не бачив, утік Полевой чи ні. Страшенний удар рукояткою нагана обрушився на нього, і він мішком упав у куток, під брезентовий дощовик, що висів на вішалці.

Розділ 7

МАМА

Мишко лежав на ліжку забинтований, тихий, прислухаючись до віддалених звуків вулиці, які долинали в кімнату крізь тюльові занавіски, що ледве колихались.

Ідуть люди. Чути їхні кроки по дерев’яному тротуару і дзвінку українську мову…

Скрипить віз…

Хлопчик котить колесо, підганяючи його паличкою. Колесо котиться тихо, постукує тільки на стику…

Все це Мишко чув крізь якийсь туман, і ці звуки змішувалися з короткими снами, що швидко забувалися. Полевой… Білогвардійці… Нічна темрява, що сховала Полевого… Нікітський… Кортик… Кров на обличчі Полевого і на його, Мишковому, обличчі. Тепла, липка кров…

Дідусь розповів йому, як все це сталося. Загін залізничників оточив селище, і не всім бандитам пощастило втекти на своїх прудких конях. Але Нікітський утік. Під час перестрілки Полевого поранено. Він тепер лежить у залізничній лікарні.

Дідусь поплескав Мишка по голові й сказав:

— Ех ти, герой!

А який він герой? От якби він перестріляв бандитів і Нікітського взяв у полон, тоді інша справа.

Цікаво, як зустріне його Полевой. Мабуть, плесне по плечу й скаже: «Ну, Михайле Григоровичу, як справи?»

Можливо, він подарує йому револьвер з портупеєю, і вони вдвох підуть по вулиці, озброєні й забинтовані, як справжні солдати… Нехай хлопці подивляться! Тепер він і Півня не злякається.

У кімнату ввійшла мама. Вона недавно приїхала з Москви, викликана телеграмою. Вона поправила постіль, прибрала з стола тарілку, хліб, змела крихти.

— Мамо, — спитав Мишко, — кіно в нашому будинку працює?

— Працює.

— Яка картина йде?

— Не пам’ятаю. Лежи спокійно.

— Я лежу спокійно. Дзвінок у нас відремонтували?

— Ні. Приїдеш — відремонтуєш.

— Звичайно, відремонтую. Ти кого з хлопців бачила? Славка бачила?

— Бачила.

— А Шурка Великого?

— Бачила, бачила… Мовчи, кажу тобі!

Ех, жаль, що він у Москву поїде без бинтів!

Ото хлопці позаздрили б! А якщо не знімать бинтів? Так забинтованому і їхати. От чудово! І вмиватися не довелося б…

Мама сиділа біля вікна й щось шила.

Мамо, — запитав Мишко, — довго я ще лежатиму?

Доки не видужаєш.

— Я почуваю себе зовсім добре. Пусти мене надвір.

— Ото ще новина! Лежи й не розмовляй.

«Жаль їй, — похмуро думав Мишко. — Лежи тут! Ось візьму й утечу». Він уявляв собі, як мама увійде в кімнату, а його вже немає. Вона буде плакати, побиватися, але ніщо не допоможе, і вона ніколи вже його не побачить. Мишко, скоса глянув на матір. Вона продовжувала шити, схиливши голову, зрідка відкушуючи нитку.

Важко доведеться їй без нього! Вона залишиться зовсім самотньою. Прийде з роботи додому, а вдома нікого немає. В кімнаті пусто, темно. Весь вечір вона сидітиме й думатиме про Мишка. Жаль її все-таки…