Читать «Шляхи титанів» онлайн - страница 45

— Так, — ледве чутно прошепотіла Маріанна. її повні губи зблідли і злегка тремтіли. — Я хочу перейти в наступні віки…

— На який термін ви дозволяєте приспати себе?

— Я… не знаю…

Лікарі здивовано перезирнулись.

— Що це значить? — обізвався лікар з вусами. — Яка, власне, причина вашого бажання піти з нашого століття?..

Маріанна поборола хвилювання, поступово заспокоїлась і, заглядаючи прямо в душу лікарям чорними очима, почала говорити:

— Я наречена Георгія, начальника позагалактичної експедиції… Ви, напевне, знаєте його?..

— Хто ж на Землі не знає Георгія? — тихо озвалася жінка-лікар. — Чому ж ви не вилетіли з ним?

— Це було неможливо. Я намагалась, але безуспішно… Я люблю його… Але ж ми більше ніколи не зустрінемось, якщо я буду продовжувати жити!.. Я не можу жити без нього і прошу приспати мене… Воскресити ж тоді, коли повернеться мій Георгій з Великої Магелланової Хмари… Таке моє непохитне бажання!

Жінка-лікар слабо посміхнулась, протерла окуляри.

— Але ж нас теж тоді не буде! До цього часу доведеться ждати тисячоліття!..

— Передавайте майбутнім поколінням лікарів мій заповіт, — вперто твердила Маріанна, нахмурюючи брови.

Сивий лікар знизав плечима, провів пальцем по скроні, непевно дивлячись на своїх колег.

— Але навіть в стані анабіозу ви не проживете так довго. Ні, безумовно, ні!.. Ось хіба тільки нові спроби…

— Які спроби? — стрепенулась дівчина.

— Безкінечно довго тримати людське тіло з життєздатною потенцією можна тільки в стані штучної клінічної смерті, але ж…

— Хай буде смерть, — рішуче перебила його Маріанна, — аби тільки я дочекалась його!..

Лікарі замовкли, зворушені великою любов’ю, що не знала ніяких меж.

З крісла звівся лікар з вусами, тихо й урочисто промовив:

— У Великій Хартії Світу один з основних пунктів говорить: «Будь-яке бажання Людини, якщо воно не в протиріччі з Розумом і не принесе шкоди суспільству, священне». Я згоден!

Повільно підвелася жінка, поклала руку на чорноволосу голову Маріанни.

— В морально-етичних заповідях Великої Хартії сказано: «Доцільність будь-якої дії, продиктованої справжньою людською любов’ю, не може ставитись під сумнів». Я згодна.

До Маріанни підійшов високий вчений з пронизливими сірими очима і великою лисиною. Впившись поглядом в її обличчя, він запитав:

— Ви добре обміркували цей крок?

— Так…

— Може, це тільки порив? Може, ви не зовсім усвідомлюєте того, що ось тепер добровільно відмовляєтесь від сонця, квітів, друзів, рідних і знайомих, від усього того, що складає смисл життя? Може, ви забули про те, що воскреснете в такий час, коли навколо будуть тільки чужі люди, нові далекі покоління?

— Там буде він, Георгій! — блиснувши очима, заперечила Маріанна. — І не чужі люди будуть там, а наші з вами нащадки… Я твердо вирішила…

Очі вченого загорілися м’яким блиском. Він одступив кілька кроків назад, схилив голову.

— Я згоден!

— Згодні! — підтвердили всі інші члени Ради.

Маріанна злегка зблідла. її доля була вирішена. Вона йшла через пітьму Часу назустріч коханому…

Між буттям і мороком

Серце згасало, над усім панував Розум. І ніби його незбагненне втілення, мчав у просторі з неймовірними швидкостями дивний зореліт, несучи з системи антизірки в безмежну далину дев’ять представників Людства…