Читать «Чаша Амріти» онлайн - страница 95

— Отож-бо. Старші пам’ятають, могли б передати молодим. Так ті зневажають, не хочуть. А гарно ж? Хоч би й весілля. Колись було — обвінчаються, поспівають, повеселяться кілька днів підряд. І молодятам приємно, і людям — свято. Запам’ятається на все життя. А ниньки молоді й не знають весільних пісень… Ну ось тут мені повертати… Давай клунки, спаси біг тебе, синашу…

— Нема за що, бабо Килино. Вас же Килиною звати?

— Килиною, — вдоволено закивала баба, надіваючи клунки на плече. — Не забув. Я ж тобі двоюрідна баба. Твій дід Левко мені двоюрідний брат. Так що ми — рідня. Заходь, як матимеш охоту. Чарочкою пригощу, малосольним гурочком…

— Прийду, бабо, як час випаде.

— Ну йди здоров.

Баба пошкандибала поміж осокорами до подвір’я крайньої від річки хати. Михайло, поминувши ряди осель, що стояли понад лугами, пішов далі. Рідна хата визирала вже з-за густого саду, за нею зеленіла крона соснового лісу. На тин вискочив зозулястий півень з мерехтливим хвостом, голосно закукурікав, ніби вітав гостя. Михайло усміхнувся. Важко вгрузаючи в пісок, підійшов до перелазу, постояв, дивлячись на димок, що курівся з димаря.

Що сказати батькам? Чи варто бентежити їх, оповідати все, що з ним діється? Може, це поселить в їхні душі сум і тривогу за сином? Все було гаразд, а потім — нате вам, старенькі, милуйтеся, до чого ваш синок докотився. На старі плечі звалив свій тягар, не витримав. Ні, не слід говорити. Обминути те, що сталося. Так, втомився, перенапруга, треба трохи спочити на природі. Менше буде запитань, треба зберегти спокій батьків…

Пройшов по межі, розгортаючи соняшники. Важкі плескаті голови хиталися, вдарялися в груди Михайлові, шурхотіло під ногами гарбузиння, басовито гули джмелі над городом, привабливо червоніли помідори поміж зеленим бадиллям. З картоплиння вискочила ряба кішка, дременула до ґанку. Заскрипіли східці, на порозі з’явилася постать. Знайома, рідна. Затепліло під серцем, сльози підкотилися до очей. Михайло стримався, усміхнувся, одхилив молоденьку вишеньку, яка застувала йому хату, тихо покликав:

— Мамо, добридень…

— Ой, хто це? — сполошилася мати. Побачила сина, махнула руками, ніби соколиця крильми, поспішила назустріч. — Мишко приїхав! Ой боже ж мій, так негадано! Хоч би повідомив — зустріли б!

— А нащо? Так краще…

Мати обняла його, зморшкувата щока її пахла чебрецем і грибами. Сині очі були ясні, як і завжди, тільки брови та коси побіліли, наче сповило їх осіннє бабине літо. Син тримав матір за руку, шорстка долоня її була гаряча, негнучка. Пішли до ґанку.

— Ходімо ж до хати. Ти ж, мабуть, зголоднів?

— Та ні, ні, дай надивитися на тебе…

— Ще надивишся, — щасливо відказувала мати. — А чого ж сам? Чому ж без своїх?

— Вона не хоче в село, — спохмурнів Михайло. — Каже, чого в тій ямі сидіти?..

— Ага. Ну а синок, Андрійко? Я скучила за ним…

— Не пускає. Каже, перейматиме всякі селянські звички, мову їхню…

— Уже й мова селянська, — сумовито сказала мати. — А хліба не цурається нашого? Мабуть, що ні… Ну та бог з нею. А як же ти? У відпустку? Чому ж без нічого? Наче од гіллі одірвався… Може, проїздом?