Читать «Чаша Амріти» онлайн - страница 121

— Ви могли б прискорити вихід людей у Космос?

— Прискорити? Навіщо? Вихід у Космос — це народження в інший світ. Передчасне народження — катастрофа. Політ до інших планет не вирішує проблем людяності. Розгадка у ваших серцях. Відкиньте богів — зникнуть раби. Станьте титанами. Безмежність породила вас — вона чекає творящих синів, а не забобонних марновірних істот, принижених ілюзорним безсиллям. Повертайся до Вітчизни, наближай прекрасне майбуття…

— А тут… чи не можна нам залишитися тут…

— Безліч людей шукають священні Біловоди, щоб припасти до ніг небесних пришельців. Вони жадають спокою. Сліпці. Ми не маємо спокою. Чим вище істота піднімається в космічний безмір, тим битва з хаосом напруженіша. Станьте спочатку воїнами на Землі. Не вміючи володіти стальним мечем, як ти втримаєш полум’яний? Ми могли б дати тобі Чашу Амріти, ти станеш безсмертний. Але що ти обезсмертиш? Обмежене тіло, хисткий розум, несформовану душу. Таке безсмертя — прокляття. Справжня Амріта — у вічній трансформації, у нескінченному прагненні до абсолютного. Все у всьому — запам’ятай…

Ми ще довго розмовляли з незнайомим другом. Відкривалися переді мною нові обрії, танули стіни нерозуміння, приходив спокій впевненості, надії. Не можу передати всього, неспроможний знайти відповідні слова, бо найголовніше лишилося в тиші серця, у несказанних чуттях…

Я розпитував про інші світи, про життя в Космосі, про принцип руху їхніх апаратів. Мені про те нічого не розповіли.

— Чуже знання шкідливе, — сказав друг. — Наступить час — ви побудуєте власні кораблі.

Ми вирушили назад. Мовчазні провідники супроводили нас до караванної тропи. Чудесна долина лишилася в пам’яті, як фантом, як міраж серед пустелі. Перед нами лежала невимовно тяжка путь додому. Чи доберемось? Чи не загинемо десь серед пустелі?

Потім… провідники зникли. Туман, тиша. Ми знову були самотні, серед хаосу скель. Я йшов, прислухався до звуку власних кроків, оглядався, і в серці моєму ворушився сумнів: «Чи не приснилося? Чи було це з нами, чи ні?» Занадто неймовірна різниця між звичним світом і тим чарівним відблиском неземної реальності.

Ну, не стану описувати всього, що ми витерпіли. До Алтаю таки добралися. Старого Лебедя не застали, він помер, — чи від хвороби, чи, може, з туги за донькою.

Невдовзі після повернення занедужала Ксеня. Я божеволів від розпачу, а вона танула, як свічечка і, усміхаючись жалібно, шепотіла:

— Прощай, мій єдиний друже. Вже простяглася дорога — далека… далека… Нема їй кінця. Розум не вміщає. А — радісно. Я вмру спокійно. А ти — йди далі… Допоможи іншим. І не забудь мене… Не забудь свою Ксеню… на новій дорозі…

Потім — самотина. Роздуми. Арешт. Мене звинувачували в шпигунстві. Я все ж таки працював у таборах лікарем. Зрештою, перевірили, виявилося, що злочину я ніякого не вчинив. Випустили.

Я поїхав на Україну. Працюю лікарем-психіатром. Дивлюся на дітей, на юнацтво. Мрію, жагуче сподіваюся, що, може, їм відкриються нові обрії буття. Вірю, що мої мрії недаремні, адже стільки крутих стежин позаду. Людство заплатило страхітливу ціпу за кожне відкриття, за руйнування ілюзій. Серед ураганів долі, серед розчарувань, серед битви страшної росте нова свідомість. Вже неземні шляхи мріють перед очима сучасників — вони прагнуть у безмір…