Читать «Чаша Амріти» онлайн - страница 112

— Щиро запрошую. Будемо раді…

І ось наступив вечір. Проповідник сидів у нашій кімнаті. Його слухачами були тільки я й Ксеня. Він ворушив пальцями густі парості м’яти, і тонкий дух котився в повітрі, очищаючи свідомість. Гість глибоко зітхнув, з приємністю примружив очі.

— Ви звернули увагу, що майже в кожній хаті старовірів є м’ята? І квіти. Древнє знання, яке сучасні кержаки забули. А традиція залишилася. М’ята — сильна дезинфекція повітря. Засіб проти інфлуенци, проти головних болів, прекрасний компрес на пухлини. Ви знаєте про це? Тим краще. Не будемо ухилятись. Перш за все — познайомимося. Ім’я моє — Юрій Сергійович. Інше — неважно. Прізвище, титули — все це в минулому. Воно не повернеться, отже, нікому не потрібне. Слухайте про Біловоди. Ви вчений, лікар, людина освічена, отже, легенду про святий край так просто не сприймете. Вам треба доказів… або пояснення…

— Так, так, — підхопив я. — Вже досить було обману, досить барвистих легенд. Чи не надто багато повітряних замків?

Обличчя Юрія Сергійовича сповнилося виразом суму, він опустив вії донизу, сплів пальці докупи, мовчав, ніби прислухався до нечутного голосу. Ксеня завмерла, притамувала подих, докірливо зиркаючи на мене.

— Може, й правда, — нарешті мовив гість. — Може, ваша правда… Та все залежить від того, що людина бажає. Нагадаю вам старовинну тібетську притчу. Шукав чоловік Майтрейю. Дванадцять років шукав, не знайшов. Хотів уже повертатися додому, коли зустрів старого діда. Той пиляв кінською волосиною товсту деревину і примовляв: «Хоч все життя пилятиму, а все-таки перепиляю». Шукач засоромився, уздрівши таке терпіння. І знову повернувся до пошуків Майтрейї. І тоді з’явився йому Майтрейя Будда, сів на плечі, сказав: «Ходімо до людей, на базар». Прийшли на базар. Люди побігли врозтіч од чоловіка, закричали: «Що за смердюча собака в тебе на плечі?» Так замість Будди можна побачити огидного пса, залежно від того, якими очима людина дивиться на світ, чого вона бажає…

Я усміхнувся, схвально кивнув.

— Притча ясна. Всі церковники, всі сектанти, ортодокси поробили з своїх богів тиранів та деспотів, молохів, які пожирають жертви й п’ють кров. Але досить про це… Юрію Сергійовичу! Я хочу знати, що реально стоїть за цим поняттям — Біловоди? Ну один аспект — старовірський — мені зрозумілий: пошуки чистої віри, пошуки правди, де можна заспокоїти змучену душу… А інші, реалістичні аспекти?

— Реально? Ви багато захотіли. Це поняття не в мірах звичайних. Хто опише його повністю або хоч би наполовину? Я скажу, що знаю. Або майже все. Деякі здогадки, гіпотези, перекази…

— Чудно все, — сказала Ксеня, тривожно дивлячись на гостя. — Людям ви казали одне… тепер — інше… Хіба правда не одна?

— Одна, — лагідно відповів Юрій Сергійович. — Одна, Ксеню Афанасівно. Тільки розуміння її — різні. їх безліч. Я розповім кілька епізодів — судіть самі…

У середні віки до римських пап часто надходили послання з Центральної Азії. В тих листах виявлялися злочини церкви, робилися попередження. Підписував послання пресвітер Іван. Певно, це був псевдонім. Папи кілька разів споряджали посольство, щоб зустрітися з Іваном. Ясна річ, що посли не могли нікого знайти. Зрозуміло й те, для чого вони посилалися… Далі. Серед народів Європи, в Росії теж, ходили легенди про індійського царя-священика Івана…