Читать «Чаша Амріти» онлайн - страница 107

Потім — вихор Жовтня…

Я довго не міг знайти мужність або випадок, щоб порвати з Колчаком, куди мене штовхнула доля.

Так минав час.

Та прийшла катастрофа. Армія Колчака була розгромлена. Окремі загони розлетілися врізнобіч, жорстоко мстячи за свою ганьбу беззахисному населенню.

Я з невеликим штабним загоном опинився в передгір’ях Алтаю. Там нас наздогнав партизанський загін. Закипів бій. Козаки охоронної сотні розбіглися. Невелика група офіцерів люто одстрілювалася, ховаючись за скелями. Кільце партизанів змикалося. Жалібно іржучи, надали під кулями коні, впряжені в підводи. Я впав біля колеса, затуливши обличчя, тупо ждав фіналу. Хтось поруч зі мною люто закричав, щось упало, глухо гримнуло Мене обпекло біля вуха. Задзвеніло в голові. Накотилася пітьма…

Опритомнів я на підводі. Пахло сіно, цокали копита, наді мною похитувалися яскраві зірки, пропливали темні високі дерева.

«Живий, — подумав я радісно. — Ще живий…»

Почувся глухий старечий голос:

— Дуже ти жаліслива, Ксеню. Хто він тобі?

— Ближній, — відізвався мелодійний жіночий голос. — Ближній, батя…

— Не дурій, — строго задзвенів голос чоловіка. — Може, він і не православний…

— То й що? — наполягала жінка. — Хіба не бачиш — людина в біді. Треба допомогти.

— А я хіба що? — зітхнув чоловік. — Веземо ж. Я тільки кажу, що до добра не доведе твоя жалість. Ось так…

Жінка не обзивалася. Я теж мовчав. У моєму серці струмилася ніжність до незнайомки, яка врятувала мене.

Війна, пожежі, смерть лишалися позаду. Вони здавалися сном, марою. Може, їх і не було.

Хитаються зірки, пахне солодким кінським потом, заспокійливо цокотять оковані колеса по кам’янистому шляху…

Мене привезли в далеке гірське село Мульту. З північного боку по долині протікала грізна Катунь. Під сонцем блищали снігові блики, над ними клубочилися хмари. Густою щетиною стояли модринові та кедрові ліси, долини квітували, сповнювали повітря ніжними запахами.

Село було кержацьке. В ньому жили старовіри, предки яких ще за Петра втекли до цих благословенних країв, щоб зберегти двоперсне знамення й батьківську віру від церковної сваволі.

Я поселився в невеликій охайній хатинці. Пахло смолистим деревом, на вікні стояв чималий ящик з густою м’ятою, вазони з великими рожевими квітами. Біля мого лежака — широкий ослін. На ньому щоранку я знаходив глечик запашного молока, пухкий хліб, тарілку з медом. За дверима часто чулися приглушені голоси, але до кімнати удень ніхто не заходив. А вранці знову я бачив на ослоні їжу, намацував на руках та на чолі свіжі пов’язки з тонкого полотна.

Незабаром одужав. Дуже кортіло побачити свою рятівницю, та вона не приходила. За вікном зеленіли віти модрини, стукали в шибку ласкавими м’якенькими пальцями, кликали в широкий світ.

Я вже підходив до вікна, тримаючись за стіну. Видно було ліс, блакитні зубці гір на обрії, білопінний потік недалеко від хати. Серед квітуючих трав паслися корови, гралися діти. Мені хотілося до них, бажалося дії.

Одного разу до кімнати ввійшов літній бородатий чолов’яга, сивий, коренастий, у простій полотняній одежі, в чоботях. За ним стояла висока струнка дівчина в довгій чорній сукні. Вона була гладенько зачесана, на груди спадала зміюкою товстелезна руса коса. Сірі очі дивилися тривожно-дивно, вона не зводила погляду з мого обличчя. Чоловік, погладивши бороду, привітався, в синіх прозорих очах причаїлася настороженість.