Читать «Чаша Амріти» онлайн - страница 100

— Еге, таке ми чули! Так то ж не душа!..

— Душа, — вперто заперечив Михайло. — А все інше щезає. Живе тільки пісня, казка, знання…

— Де воно в чорта живе! — гукнув Клим. — Колись он які були козаки! Самому луциперу в очі плювали, татарві та ляхам страху наганяли, а їхні діти — самогон дудлять та всякі, як їх — твісти викобенюють! Га-га-га! От тобі й живе!..

— Правду каже Михайло, в пісні народна душа, — розчулено озвався дядько Харко. — Заспіваймо нашої, старовинної. Мокрино, починай, а ми — підтягнемо…

Мати одкашлялась, тихесенько, проникливо заспівала, тримаючись рукою за щоку:

— Повій, вітре буйнесенький,

Та з глибокого яру…

Посмутніли обличчя гостей, схилилися додолу голови.

— Ой прибудь, прибудь, моя миленька, Та з далекого краю. Ой та як мені повівати — Яри глибокії. Ой та як мені прибувати — Краї далекії. Хилітеся, густі лози, Та куди вітер віє, Ой дивітеся, карі очі, Відки милий їде. Хилилися густі лози Та вже перестали, Дивилися карі очі Та й плакати стали…

Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..

Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:

— Не треба, синочку… Синочку, не треба…

— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!

Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:

— Віє вітер, віє буйний, Дуба нагинає. Сидить козак на могилі Та й вітра питає: «Скажи, вітре, скажи, буйний, Де козацька доля? Де надія, де гетьмани, Де слава і воля?» Йому вітер одвічає: «Знаю, козак, знаю. Твоя доля козацькая В зеленому гаю…»

Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?

— …Затоптана, заорана Сірими волами… Схиливсь козак та й заплакав Дрібними сльозами…

А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:

— Породила мене мати В зеленому просі, Дала мені гірку долю, Горюю я й досі. Породила мене мати В зеленому житі, Дала мені злую долю, Тяжко з нею жити…

Сусіда Клим з дзенькотом поставив склянку на стіл, безтурботно підхопив драматичну мелодію:

— Повезу я свою долю На торг продавати, Ніхто долі не купує, Нічим торгувати. Гей, повезу я свою долю Із торгу додому, Та й ударю свою долю Об піл головою…