Читать «Буря на озері» онлайн - страница 12

Шугалій рішуче пересів на стілець, який стояв за два кроки від Олени Михайлівни. Запитав, пильно дивлячись на неї:

— Що пропонував вам Роман Стецишин?

Жінка не відвела погляду. Відповіла, не вагаючись:

— Запрошував до себе. Казав, що може надіслати виклик, щоб погостювали.

— Більш нічого?

Олена Михайлівна опустила очі.

— Може, коли мене не було… — мовила невпевнено. — Я відлучалася на кухню…

— Звичайно, — погодився Шугалій і запитав: — Ви не посварилися із Стецишиним?

— Ну, що ви!

— Отже, він поїхав о третій… Ви проводжали його?

Олена Михайлівна зиркнула на капітана, і Шугалій помітив у її очах розгубленість.

— Роман сказав, що хоче пройтися пішки, — відповіла. — Подивитися на озеро…

— І ви не склали йому компанію?

— Ми хотіли, та він відмовився. Сказав, що машина чекає його на площі і що волів би побути на самоті.

— Дивні бажання бувають у людей, — погодився Шугалій і побачив, як щоки в Олени Михайлівни взялися рожевими плямами.

— Так, Роман змінився, — мовила жінка, і нараз риси її обличчя потвердішали.

— У чому ж це проявилося? — запитав Шугалій зацікавлено.

Олена Михайлівна роздумливо потерла щоку.

— Чоловіки або грубішають, або робляться самозакоханими, — сказала, немов поскаржилася.

— А конкретніше?

— Роман був гарним юнаком… А тепер — власник друкарні, — одповіла невизначено, але Шугалій збагнув, що саме вона мала на увазі. — У нього троє дітей і кондиціонер у домі. Справжній ґазда, прошу вас. — Це було мовлено з роздратуванням, а може, із заздрістю?

Шугалій перепитав роздумливо:

— Троє дітей, кажете? І діти вже, певно, дорослі?

— Дорослі, — одповіла Олена Михайлівна, і обличчя в неї раптом зробилося жалібним і зовсім старечим. — А в нас — один Олекса.

Шугалій помовчав. Мовив бадьоро:

— Нічого, скоро доведеться вам з онуками бавитися.

— Дай боже! — вирвалося в жінки, і капітан зиркнув на неї співчутливо, збагнувши, скільки невитраченої теплоти зберігається в ній.

— Чи не можна оглянути будинок? — попросив.

Олена Михайлівна підвелася одразу і з полегшенням.

— Я зготую вам кави, — мовила. — Чи, може, хочете їсти? То нагодую обідом.

— Уже обідав у чайній, — відмовився Шугалій. — А кави вип'ю з задоволенням.

— Кажуть, у нашій чайній непогано готують. — Олена Михайлівна зупинилася в передпокої. Тут стояла вішалка для верхнього одягу, біля дзеркала, що займало ледь не третину стіни, примостилася тумбочка з білим телефоном, поруч — низеньке зручне крісельце. — Але такої кави, як у нас, — вела далі жінка, — у Озерську не дістанете. Проходьте до вітальні, я зараз.

Капітан зайшов до великої кімнати, на яку вказала жінка. Ветлікар з сестрою мали непоганий смак, у вітальні це одразу впадало у вічі. Меблів мало: сервант, стіл із стільцями, тахта, широкі й глибокі фотелі перед журнальним столиком — власне, все. Але барвисті штори дивно пасували до такого ж веселого килима мало не на всю підлогу, а стіни прикрашали акварельні пейзажі, вставлені в легкі дубові рамки.

На більшості акварелей було зображене озеро: очерети й чиста вода за ними, грозові хмари над берегом, сонце віддзеркалюється в озері, й чорна цяточка човна в куточку — Шугалій не дуже-то й розумівся на живопису, але малюнки сподобались йому, були в них почуття, безпосередність і закоханість у природу. І барви милували око.