Читать «Автобіоґрафія» онлайн - страница 14

Розвязання Українських Січових Стрільців булоб дуже прикре для українського народу в Галичині, бо це було тоді одиноке українське національне військо. Щоб не допустити до того розвязання, постарався я, щоб мене іменували командантом українського легіону. Коли доноси і тоді не уставали, тай Укр[аїнським] Січовим Стрільцям грозило дальше розвязання, заявив я шефові генерального штаба Арцові, що я особисто з цілим українськім легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за українськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки з австрійської армії. Це помогло, і Українськім Січовим Стрільцям дали спокій. Бодай на якийсь час.

Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (на Великій Україні). Я приїхав безпосереднє перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках большевиків. Приняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жадної австрійської політики, тільки чисто національну. Раненько 26 квітня розпочався наступ на Херсон. Ми пішки йшли 5 годин з Копані до Херсону, де мали наступати як резерва правого крила 11 дивізії. О годині 2-й по полудні вступили ми до Херсону, не беручи участи в бою, бо не було потрібно. Херсон — гарне місто, положене при устю Дніпра до Чорного моря на великій рівнині. Кругом степи. З Херсону поплили Українські Січові Стрільці кораблем до Нікополя над Дніпром (у Великий Луг). Там остала перша сотня як гарнізон під командою (покійного вже) сотника Никорака. Инші частини Січових Стрільців поплили дальше кораблем до Олександрівська (на Лівобережжі), який здобули тяжким боєм від російських большевиків. Там стояли ми гарнізоном два місяці. Відтам робив я зі старшинами Січових Стрільців часті прогульки на близьку «Січ» (на Хортицю, Царинський Кут, Кічкас і Біленьке).

З усіх місцевостей давного Запорожжя найбільше вражіння робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечером, як заходило сонце. Я їздив туди дуже часто, не раз день по дневі. Один вечір перебув я там з покійним полковни[ком] Вітовським, пізнійщим секретарем війни ЗОУНР.

Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традіція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду.

В тім часі була там розвинена організація «Вільного Козацтва» під проводом члена УНР отамана Олівера, з яким я гарно жив. Ця організація могла мати коло десяти [тисяч] членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми. Мали і броневики, які забрали відступаючій російській армії. «Вільне Козацтво» було проти гетьмана, а за Центральною Радою.

Також в тім часі прийшла з Мелітополя (коло Криму) до Олександрівська бригада ґен[ерала] Натієва, з роду Грузина, який, одначе, дуже сприяв українській національній справі. Він також був проти гетьмана, а за Центральною Радою. Був це симпатичний чоловік і мав також симпатичного шефа штабу, родом з Полтавщини, якого фамілію я забув. Пізнійший військовий міністр Петров був у Натієва командіром третього гайдамацького полка і стояв в Царицинськім Куті, де і познакомився з ним і близько жив з його полком. В тім полку служили і улани з мого полку, які втекли з Австрії. Я їх там пізнав. Ми зустрічалися і говорили.