Читать «Зуби дракона» онлайн - страница 129

За пазухою в Джоші лежить дбайливо загорнутий у ганчірку пакунок з рукописом професора Сатіапала та кілька червоних і синіх кристаликів у герметичній коробці. Це те, що заховав і не знайшов Чарлз Бертон.

Довго стежив старий Джоші за молодим англійцем. Стежив на свій страх і риск, поступово переконуючись, що Чарлі — не друг, а лютий ворог Сатіапала, рані Марії, Майї. Але ніхто не підтримав старого; Сатіапал навіть не дослухав до кінця, коли Джоші почав розповідати йому про свої підозри.

І ось тепер загинула вся сім’я Сатіапалів. Лишився старий Джоші та кільканадцять сторінок, змережаних незрозумілими значками.

Певне, за цими значками криється найглибша людська мудрість, секрет вічного життя, рецепти чудесних кристалів, які дають людині їжу й здоров’я… Мабуть, багато тисяч рупій дістав би Джоші за ці папірці, коли б надумав їх продати.

Але старий цього ніколи не зробить. Це чуже. Воно належить людині, яку він поважає найбільше в світі, — Андрію Лаптєву.

“Де ви, сагібе?.. — запитує Джоші чи то у самого себе, чи у вітру, що ширяє над просторами Хуглі, — Де ви?!”

У відповідь долітає брязкання заліза, сичання паровиків, перегук сирен — увесь той багатоголосий гомін, який характерний для великого морського порту.

Мовчить російський сагіб. Не відповідає на листи.

Але старий Джоші не складає зброї. Щосуботи надвечір він іде до поштового відділку, оддає вихрястому клеркові кілька дрібних монет, здобутих ціною приниження та недоїдання, і поважно диктує:

— Пиши!.. Москва… Лікарня, де врятовують всіх людей від смерті… Сагібу Андрію Лаптєву, який був у Навабганджі… Написав?.. Тепер пиши на окремому аркушику… Приїжджайте, сагібе, ви мені дуже потрібні. Це пише старий Джоші, я тепер живу в Калькутті…

Вихрястий клерк виводить на папері: “Дурень! Старий дурень!”, але Джоші схвально хитає головою і пильнує, щоб конверт заклеївся добре. Джоші переконаний, що сагіб таки одержить хоч одного його листа і обов’язково приїде…

“Де ви, сагібе?..” — запитує старий Джоші, позираючи каламутними очима на неквапливі хвилі Хуглі.

А зовсім близько звідти, угору річкою, до міста Калькутти йде білий-білий пароплав “Академік Павлов”. І на його палубі, схилившись на поручні, стоїть Андрій Лаптєв — професор, член-кореспондент Академії медичних наук, керівник радянської делегації на конгрес хірургів у Індії.

Пливуть неквапливі хвилі Хуглі, одного з рукавів могутнього Гангу. Вирує за кормою корабля вода, розбігається буйними чорториями. А потім заспокоюється, згладжується, та й не лишається й сліду…

Чи не отак збігає й минуле?.. Мов буруни за кормою, промчали роки. Вже посріблило першим інеєм Андрійові скроні. Вже зростає в нього чудова дочка Вже начеб час і забути про минуле. Та тільки цього не забудеш ніколи, як молодість, як найкращі поривання душі; і часто-часто уві сні кличе Андрій жагуче: “Майю!.. Майю!..”, і його дружина тоді мовчки плаче.

— Майю!.. — шепоче Андрій, позираючи вперед, — туди, де за кілька хвилин постане Калькутта, — “мешкання богині кохання Калі”.

Він витягає з кишені невеличкий чорний футлярчик, кладе собі на долоню дбайливо відшліфований кристал гірського кришталю.