Читать «Останній сигнал» онлайн - страница 308

І ще напрошується одна думка: якщо фази зберігаються в спадковій пам’яті, то, виходить, їх можна повторити. Принаймні в природі на це заборони нема. Отже, і час еволюції, і час життя істоти оборотний: з минулого в майбутнє, з майбутнього в минуле дорівнює іксу. А чому дорівнює ікс?

Рівняння вишиковується в нескінченні рядки. їх ланки з протилежними знаками знищуються. І я вже бачу, як замість ікса з’являється початок того ж таки рівняння, яке міститься у формулах живих істот і ураганів, у хвилюванні моря і повідомленні з далекого космосу, переданого невідомою істотою, так схожою на мене. Те ж саме рівняння, яке є ключем до життя і смерті…

4

Вона дихає рівно й глибоко, трохи сопучи уві сні, і тоді ледь здригаються красиво окреслені ніздрі, а ямочки на щоках поглиблюються.

— Спи спокійно, — кажу я їй. — Прийшов сповістити дещо дуже важливе. Ти почуєш це і запам’ятаєш. Прокинешся з уже готовою думкою, яка полегшить тобі життя і обірве зв’язок з тим, чого не існує. Я не міг сказати тобі цього раніше, тому що сам з’ясував усе тільки недавно. Так ось, послухай і запам’ятай: я — це не він. його нема. Він загинув. А я зовсім інший, не той, кого ти кохала. Я — синтезована людина, сигом.

У відповідь — німе запитання, відчай, глибокий і безутішний, як висохлий колодязь.

Сталося непередбачене: прокинулась її потривожена пам’ять у ділянці, де жив той, хто загинув під час досліду.

— Вибач за біль. Але ти мусиш знати. Без марних сподівань. Я уявляю, як тобі буде тяжко, людська дитино, некровна сестро моя. Довгі ночі й дні у самотині… Тобі захочеться ласки, турботи, просто чиєїсь присутності поряд. Щодня ти будеш дивитися в дзеркало, спостерігати, як пробиваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони поступово покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин на старовинному полотні. Тільки там вони роблять портрет більш значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш посилюватимуть твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно заносячи снігом зображення жінки, яка колись кохала і була щасливою, довершить злочин, що називається законом природи.

Я дуже хочу допомогти тобі, втішити, захистити від туги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати тим, хто тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про що мені належить довідатись, якби вже став вище туги й смерті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло Дмитрович, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не знаю чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна, як і ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю й іншим, схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей, і в цьому — запорука людяності? Раніше я міг це вирахувати, виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше такий безпомічний. Можливо, безпомічність — невід’ємна умова співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки що я не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою. Напевне, назавжди…

Я прислухався до реакції на мої слова, і мені стало ніяково. Може, марних надій не буває, і надія — вже сама по собі — рятівний канат, перекинутий через безодню, на дні якої чатують страхіття?