Читать «Останній сигнал» онлайн - страница 295

Спираючись на мою руку, Тагір насилу підвівся зі столу.

— Ходімо до твоїх братів. Підемо звідси разом з ними, — запропонував я.

— Двері! — вигукнув Тагір.

Я обернувся. Двері нечутно ковзнули на своє місце, а за ними зникли Ховрах і його помічник. Тагір з жахом дивився на зачинені двері.

— Не хвилюйся, Тагіре, двері — не завада, — сказав я і подумав: завада зовсім не там, бідолашний мій друже, зовсім не там, де ти її бачиш. Завада — в моїх установках, у Програмі, створеній Михайлом Дмитровичем. Він давав мені читати багато книг. Але про це в них нічого не було. Він давав мені читати лише ті книги, які відповідали програмі навчання. Чому? Це знав тільки він. Викликати його по думкопроводу до Імпульсу-Виклику він заборонив.

— Ходімо! — сказав я Тагірові, першим підійшов до дверей і натис на них.

Двері вигнулись, затріщали. Десь пролунали дзвінки, завила сирена. Я збільшив зусилля — і виламав двері. В коридорі вже метушилися кілька охоронців з автоматами в руках, професор, Нік.

— Облиште, док, — благально сказав Нік. Він мав вигляд не такий, як завжди. Не лишилося навіть натяку на впевненість і спокій. Автомат ходором ходив у його руках. Він не хотів стріляти в мене.

— Я вам усе поясню, дорогенький, і ви зрозумієте, бо ви — справжній вчений, — забелькотів Ховрах.

— Уже чув: епідемія, ви хотіли їх врятувати, — відрізав я, не приховуючи іронії.

— Ні, вам я скажу правду, голубчику…

Я подивився в неспокійні очі-намистинки, заглянув у мозок. Важко було проаналізувати світні струмочки імпульсів. Ховрах гарячково шукав вихід із скрутного становища, витрачаючи на це всю енергію своїх “акумуляторів”.

— Негайно відведіть Тагіра до інших імпунів.

Тагір зіщулився, і я повернувся до нього:

— Вони не наважаться зробити тобі погано. Скоро побачимось.

Нік став так, щоб прикрити мене від охоронців.

— Я сам простежу, дорогенький, щоб Тагіра відвели до його родичів, не турбуйтеся. А потім прийду до вас, і ми поговоримо відверто…

Ховрах широким жестом, як люб’язний господар, запросив Тагіра пройти до другого корпусу.

— Я проведу вас, док, — запропонував Нік.

Ми пішли разом. Охоронці проводжали нас сторожкими поглядами. Я дуже добре пам’ятав про справу, яку треба завершити, перш ніж залишити лабораторії.

— Обставини можуть зламати будь-кого, док, — промовив Нік.

— Мені треба в лабораторію, — сказав я.

Він знизав плечима, ніби кажучи цим: робіть як знаєте. І швидко, розуміючи, що часу в нас обмаль, спробував напоумити мене:

— Даремно ви втручаєтеся в цю справу, док. Нікому нічим не зарадите, а собі зробите лихо. Вони вже викликали Кепа. Це найстрашніша людина, яку я зустрічав, хоча… також нещасний. Колись він поринув у науку. Про нього казали: рідкісний талант. Пророкували велике майбутнє. Таланту ж не виявилось. Ні крихти. А він уже звик до надій, які на нього покладали. Його почали цькувати — за все, в чому помилилися, чому заздрили. Скінчилося тим, що він озлобився на весь світ, а особливо на тих, кому, як він вважає, незаслужено пощастило народитися з іскрою божою. Ну а ненависть у нього, скажу я вам, док, — він мимоволі зіщулився, — холодна, обміркована. Він уміє чекати свого часу, як змія в схованці. Вас він вважає талановитим щасливчиком. Тому моя вам порада, док: зникніть з його шляху. Найкраще — негайно.