Читать «Останній сигнал» онлайн - страница 15

Зелені і сині змійки танцювали на екрані, то сплітаючись у клубки, то розбігаючись. Вони розпиналися на хрестиках поділок, застигали на місці, тремтячи хвостиками, зникали, вмить або поступово розчиняючись.

Вістря самописців виводили на стрічках звивисті лінії, неначе спотикаючись, малювали зубці. Люди читали код нуклеїнових кислот різними мовами: випромінюванням, хімічними реакціями, магнітними властивостями… Щоразу, коли переді мною проходили ці “тексти”, побачені за допомогою приладів, мене охоплювало дивне почуття. В ньому була гордість, що підносила на своїх тендітних крилах: ось в які таємниці ми вже можемо проникати; зарозумілість, без якої людина не стала б людиною: чи таке я ще зможу! — й непевність: прилади створені нами, а те, що ми читаємо, — природою. Чи однозначний текст? Чи не читаємо ми в ньому того, чого там немає?

Побоювання я тамував доводами логіки: коли б ми читали неправильно, то нам на це вказали б досліди, вся практична робота. Так вагаючись і сперечаючись з собою, я приходив у стан, який називають натхненням. Я вслухався в особливу напівтишу лабораторії, як у гру симфонічного оркестру. Ось протягло загули центрифуги, наче краплі води з танучих бурульок почали падати звуки біометронома, тоненько відгукнулися в обережних руках скляні пробірки, і, мов різкі акорди, заклацали авторегулятори.

Дзвінок телефону я сприйняв як сторонній звук, як чийсь кашель у принишклому залі. Викликали мене.

Я взяв трубку і почув хрипкий голос директора Обчислювального центру:

— Негайно приїжджайте.

За кілька хвилин я вже щодуху мчав східцями і коридорами Обчислювального. Та ось вільний простір скінчився. Далі коридори були завалені рулонами пластмасових стрічок. Звідкілясь долинав рівномірний шерех, немов морські хвилі перемивали камінці. Я знав: це готують магнітні стрічки.

Директора я побачив у другому залі. Довготелесий, кістлявий, він то перегинався і дивився у віконце, де безперервно пливла стрічка із записами — від однієї машини до іншої, — то підходив до столів і переглядав розрахунки. При цьому він кумедно відкопилював губи і щось наспівував.

Він помітив мене тільки тоді, коли я дуже близько підійшов до нього.

— Бачили, що діється в коридорах? — запитав він. — Це все ваша інформація.

— Ви мене викликали, щоб показати, як ми вас експлуатуємо?

— Вихідні дані не відповідають тому, що ви пропонували, — відповів він. — Або помилка, або… Ось подивіться самі.

Те, що видавали машини, було схоже на марення біолога, в якого температура перейшла за сорок градусів і все в голові переплуталось.

Я зажадав вхідні дані. І зразу побачив — у слові “кальцій” хтось пропустив дві літери і вийшло “калій”. Я стримував роздратування, скручуючи його в собі, як сталеву пружину — виток на виток. Я здогадувався, чия ніжна і швидка рука з пофарбованими нігтиками недбало пропустила дві літери. Та треба було остаточно переконатися, перш ніж пружина розпрямиться.