Читать «Феміністка» онлайн - страница 84

Майдан перед універмагом був геть порожній. Хилилося за полудень, і в калюжах відбивалося сліпуче сонце, котре стояло простісінько над головою. Я зітхнув і, взявши мегафон, підніс його до вуст.

— Віро Агафонова! — страшенним громохким ревиськом розлігся над площею мій голос. — Говорить Оскар. Я згоден виконати ваші умови.

Урилов безцеремонно видер у мене рупора.

— Значить, так! — ревонув він, мов скотина. — Оскара ми вам віддаємо. Вертуху приженуть за чверть години. Просимо вас тільки за одне — просимо, а не вимагаємо! — не чіпати заручників. Нехай котра просцітутка тіки зачепить…

— Ти здурів, скот безрогий! — вигукнув я, забираючи в нього мегафон. Тоді знову підніс його до вуст. — Говорить Оскар. Не стріляйте, я йду!

Я поклав рупора на дах машини й, не поспішаючи, вийшов з-за авт. Сонце пекло немилосердно. Сніг танув, і струмочки стікалися до хідників, дзюркочучи в каналізаційних решітках. Чутно було, як десь далеко прогудів тролейбус. Помалу простуючи через майдан, я просто-таки фізично почував, як в мене ціляться відразу з кількох стволів. От якби тільки не смальнула яка худобина здуру… По хребту стікав піт. Видно було, як над універмагом безтурботно кружляють голуби. Я перетнув майдан, і в мене ніхто не вистрілив. Шкляні двері універмагу були відчинені навстежень. Я увійшов у вестибюль і зупинився. Довкруги стояла тиша.

— Віро! — крикнув я.

— Стоять! — гаркнули десь наді мною. — Расстегнул куртку, быстро!

Я поволі розстебнув шкірянку й розвів поли, показуючи, що зброї при мені немає.

— Руки на затылок! По лестнице — пошел!

Насилу ступаючи нога за ногою, я підійшов до східців, які провадили на другий поверх. Дивно, але страху я не почував геть, — мене охопив якийсь крижаний спокій, в якому розчинилися геть усі тривоги. Так і в бою — перше збудження минає, а далі працюєш, як машина, не зважаючи на те, що тебе можуть застрелити… У вуха штовхнув багатоголосий гомін. Я підняв погляд — і, стоячи на пару сходинок нижче, побачив спочатку ноги в десантних черевиках, а потім і саму Віру Агафонову, котра держала мене під прицілом калаша.

— Иди… иди сюда, козлик! — прошепотіла вона й облизнула пошерхлі губи.

Я ступнув іще пару кроків і зупинився, наглядаючи, як дрижить її палець на спусковому гачку.

— Кру-гом! Вперед — шагом марш!

Виконуючи команду, я по-військовому розвернувся через ліве плече — й уздрів торгову залу з її вітринами, столами та всяким іншим причандаллям, складеним у барикади попід вікнами, й ціле кишло людей, котрі сиділи й лежали на підлозі, спідлоба косуючи в наш бік, і трьох дівчат у спортивних костюмах і з автоматами Калашникова, з котрих цю юрму порубати — як раз плюнуть було, а то й швидше…

— Вот он, пацанки! — озвалася ззаду Віра Агафонова. — Теперь вертушку дождаться — все будет ништяк!

Я кинув оком довкруги й утямив, що ситуація не така вже й кепська: тут було четверо стрільців, а решта, напевно, засіла нагорі, звідки можна було тримати під вогнем усю територію. Якась жінка з-поміж заручників обернула голову й глянула в мій бік. Я придивився уважніш і мало не вилаявся од несподіванки: в ній можна було, звичайно, упізнати Лесю Нгвамбе, — але для цього треба було мати ще й крихту фантазії! «Білі колготки» не церемонилися з нею: ліве око геть запливло здоровезним синцем, коси нагадували зачіску божевільної кавказької вівчарки, а гожий писок був якось неприродно вивернутий убік, — напевне, її добряче з'їздили по мармизі прикладом, коли брали в полон.