Читать «Феміністка» онлайн - страница 54

— Але ж син короля! — буркнув я замислено. — А звали… звали його як?

— А звали цього хлопчину М'Кола Нгвамбе. Але ми його називали Микола. Ото як прийде, бувало, то дівчатка між собою: «Микола, Микола прийшов!». Й до Лесі: «Ну готуйся… зараз будуть тебе порати по повній програмі!» А вона носа відвертала. Але куди ж було подітися — мусила трусики скидати… робота ж! Найнявся — продався… сам знаєш. А потім вона раптом вийшла за нього заміж. Не знаю, як він її убалтував, але цей Микола якось приходить та каже: «Ну, теперь ваш Леса мой Африка забирай. Мой папа белый мерседес покупай, большой кай-кай делать, ваш Леса ждать». І поїхали… Ага, я забула, — він таку фігурку на шиї носив!

— Оцю? — поспитав я, показуючи їй малюнок.

— О, — сказала Кіска-Сосіска, — диви! Точнісінько таку він і носив. І ніколи не знімав — ото догола роздягнеться, прутень як пам'ятник Леніна стоїть, а ця фігурка на шиї… ну краса та й годі!

— Оце він? — поспитавсь я, показуючи фоторобот. Кіска-Сосіска взяла його до рук.

— Та що ти мені оце підсовуєш! — закричала вона обурено. — Це ж не Микола, ти що! Микола — не такий.

— А який же?

— Ну який… красівий! На гамадрила смахуває, як і ти оце. Ви взагалі з ним, як два брати… от тільки фейса тобі ваксою начистити, й копія будеш!

— Це, — сказав я, забираючи в неї фоторобот, — вже вдруге за останні кілька днів мене порівнюють із цією шляхетною твариною… гамадрилом! Дуже, дуже дякую… Значить, Леся вийшла заміж і поїхала в Африку?

— Авжеж! — замріяно сказала Кіска-Сосіска. — Сидить, напевне, у джунглях та банани прямо з дерева їсть…

— Дурна вона там сидіти! — Я підвівся з фотеля. — Ця Леся вже три роки, як повернулася…

— Три роки?! — Кіска-Сосіска й рота роззявила. — А чого ж я не знаю?

Я стенув плечима.

— З цього приводу нічого не можу тобі сказати… Гаразд, пошкандибав я. За інформацію спасибі!

— Зачекай-но, — похопилася Кіска-Сосіска, — а хто ж буде нас охороняти?

— Хто, хто… — буркнув я, підходячи до дверей, — Ти як маленька, справді! Будуть наїжджати — дзвони мені, й проблем не буде! Второпала?

Коли я ввійшов до приймальні, там були Мацюцька, Барабаш і Цуцичок. Вони сиділи за столиком для гостей і пили каву.

— О, — сказав я задоволено, — братва вся на місцях… Агенте Мацюцько!

— Я! — зірвалася вона з місця й навіть спробувала було виструнчитися.

Цуцичок перепинила мене коротким жестом.

— Сядь! — звеліла вона Мацюцьці. Та нерозуміюче подивилася на неї, й Цуцичок потягла її за руку й змусила опуститися в фотель. — Сиди спокійно, втямила? Й ніколи ні перед ким не вставай. — Тоді поманила мене пальчиком. — Ану йди сюди, обревку!

Я неохоче підійшов до столика.

— Ти чого це?

Цуцичок показала на чималий порцеляновий кавник.

— Оце бачиш?

— Ну!

— Якщо я бодай ще хоч один раз почую, що ти знущаєшся з цієї бідолашної беззахисної дівчинки, — Цуцичок промовляла кожне слово спокійно, але очі її аж палали від обурення, а голос тремтів, — то візьму оцей кавник, замахнуся й щосили торохну ним по твоїй дурній стриженій голові, обревку! Ти втямив, що я сказала?