Читать «Феміністка» онлайн - страница 22

Псевдо цього чоловіка — Пітон. Чому воно таке, побачиш сама. Ви з ним складете комп'ютерний портрет шантажистки і того негра.

— А ти де будеш?

— А я, — сказав я, стусаючи ногою двері, оббиті чорним дермантином, — піду зараз… гм… вирішувати справи! А потім повернуся й одвезу тебе в місто. Згода? — Двері не відчинялися, і я знову садонув у них носаком.

— Яка там скотина гупає! — гаркнув із-за дверей грубий товарячий голос. — Поверни клямку та й заходь!..

Пітон сидів спиною до дверей і працював з комп'ютером.

— Хай живе КПРС! — вигукнув я, салютуючи кулаком.

— Ти що це хріновиною займаєшся! — не озираючись, озвався Пітон. — Якого хріна оце в двері гилити — що, геть уже одморозком став? Ти дочекаєшся колись, що тобі яйця одірвуть за ці штучки і… — він обернув голову й, угледівши Мацюцьку, затнувся.

— Здрастуйте! — сказала йому Мацюцька. Я задоволено посміхнувся.

— Це, — сказав я, — таємний агент Мацюцька! Вона змерзла. Її треба напоїти чаєм і скласти з її слів два фотороботи. А мені, — я глянув на годинника й узявся за клямку, — треба до шефа!

— Таємний агент, кажеш?..

— Ну! Ось послухай… — я зробив суворе обличчя. — Агенте Мацюцько!

— Я! — голосно вигукнула вона.

— Завдання зрозуміле?

— Так точно!

Пітон глянув мені у вічі й докірливо похитав головою.

— Проходьте, люба панно! — сказав він, одсовуючи фотель. — Дозвольте вашу шубку… І взагалі, почувайте себе як удома й облиште ці формальності! Детектив Оскар — дуже сувора людина, в тому числі, й із жінками, яких він вважає за краще тримати в колючих рукавицях. А в нас тут демократія, так що можете не церемонитися… Що ви будете пити?

Я посміхнувся й зачинив за собою двері. Пітон — колишній снайпер і за своєю натурою звірюка, яких світ не бачив, але при цьому всьому він трепетно й побожно ставиться до жінок. Оця комедія, котру я розіграв з Мацюць-кою, напевне, викликала в нього справжнісіньку хвилю обурення й прагнення заступитися за слабшу істоту, з котрої отак безжально кепкують. Хоч як на мене, то й люди, і цей світ, який вони населяють, — надто серйозне явище, щоб так близько приймати його до серця…

З цими думками я спустився вниз і, ввійшовши до приймальні, побачив там Цуцичка.

— Шеф?

— Тут! — буркнула Цуцичок, не відриваючись од паперів. — Чекає на тебе, до речі.

— А Барабаш? Цуцичок махнула рукою.

— Його ведмідь покусав.

— Ве… ведмідь?! — витріщивсь я на неї. — Який ведмідь?

— А звідки я знаю! — сказала вона, мишкуючи в комп'ютері. — Зателефонували нам із «швидкої», що він потрапив до них, покусаний ведмедем… Цього Барабаша щось взагалі тварини не люблять… ти пригадай тільки: торік біля центрального універмагу йому на голову плигнув скажений кіт, весною в зоопарку на нього плюнула верблюдиця!..

— Зате бацили його полюбляють — в цьому рці він уже тричі підхоплював гонорею! — повідомив я.

— Та нехай йому!.. — вигукнула Цуцичок і знову заклацала комп'ютерною мишою.

Я штовхнув двері кабінету. За столом сидів Мурат, а коло нього — полковник Урилов зі здоровезною сигарою в зубах.