Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 36

Розвідники пригнулися, злилися з темрявою. Тільки коли грузовик проїхав, вони підвели голови й виглянули.

— Відповзти по одному, — наказав Гасовський. — Он до тих дерев, бачите?

Під деревами знову зібралися разом. Пронесло!.. Гасовський настільки подобрів, що дозволив закурити. Двічі глибоко затягнувшись, він передав цигарку Нечаєві,

— Май совість, — прошепотів Кость Арабаджі.

Поквапливо затягнувшись, Нечай передав цигарку Костеві, той Бєлкіну, а Бєлкін — Шкляру. Тьмяний вогник окреслив майже повне коло.

Було пізно. Ніч от-от могла одірватися від землі, порідіти. Вже чути, як десь попереду, під Кубанкою, валують собаки. А до лиману було ще далеко.

— Хай йому дідько, скоро зовсім розвидніється, — сказав Кость Арабаджі, важко відхекуючись. — Що будемо робити, лейтенанте?

— Дістатися б до лиману, — мовив Нечай. — Пересиділи б в очеретах.

— А якщо не встигнемо?

— Тоді капець, — Гасовський сховав гранату, яку все ще тримав у руках. — Треба встигнути.

Із закам'янілої глини подекуди пробивалася цупка травичка. Вона була ніби залізна. Травичка росла по схилу балочки. По дну цієї балочки зміїлася наїжджена колія.

Спустившись у балочку, вони пішли колією, яка вивела їх у степ до покинутої хати, що стояла посеред двору, оточеного горожею. У дворі, як видно, не було нікого — ворота, зірвані з завісів, валялися під дикою грушею. Але в хаті могли бути люди.

Найрозумніше було обминути хату і спробувати вийти до лиману, Але що, як вони не встигнуть сховатися в очеретах? Єдине місце, де вони могли б перебути до настання ночі — це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав:

— Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько…

Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути.

— Тільки без шуму, — повторив Гасовський.

Метнувшись до горожі, Нечай притиснувся до неї і, скрадаючись, пішов до воріт. Сеня-Сенечка рухався з протилежного боку йому назустріч. Вони зустрілися біля воріт, завмерли. Нечай югнув у двір і кинувся до хатини. Але Сеня-Сенечка встиг його випередити.

— Зачекай… — шепнув Сеня-Сенечка.

Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку.

Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння.

— Ну, що?

— Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.

— Гадаєш, це румуни?

— А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті.

— Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо.

Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.

— Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую…

— Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити?

— Я сам… Ти наших поклич.

Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.