Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 25

— Примусове, насильницьке вилучення лишків, от як це називається, — пояснив полковник.

— Зрозуміло!.. — Гасовський красивим, натренованим рухом підніс руку до лакованого козирка і різко опустив її. — Дозвольте діяти?

— Потім доповіси, — сказав полковник, відсуваючи порожнього кухля. — Ну, спасибі, морячки, догодили старому. Чай був чудовий.

Хто його тягнув за язик? Гасовський провів полковника і повернувся до хлопців. Його обличчя було заклопотане. Він розумів, що відступати нікуди. Сказаного не повернеш. І заходився розробляти наступну операцію в усіх деталях. Пообіцяли, дістали «добро». Залишалися дрібниці — піти по кулемети і притягти їх сюди. Чи не правда, усе дуже просто?

— Ейн, цвей, дрей… — сказав Гасовський і клацнув пальцями. — Хто хоче піти зі мною? На добровільних засадах. Неволити нікого не буду.

— Я… — схопився Кость Арабаджі.

— І я…

— Добре, добре… — Гасовський замахав руками. — Мені стільки людей не треба. Вистачить чотирьох чоловік. Бєлкін, Шкляр, Нечай… І ти, Кость. Решта можуть відпочивати.

Звернуло за північ. Місяця, на щастя, не було. Над румунськими окопами зрідка злітали ракети. Яскраві, святкові, вони, обважнівши, падали в темряву. Осипаючись, сухо шаруділа земля.

Поповзли неквапливо, обережно, тамуючи подих. Кожен шерех примушував здригатися, завмирати на місці.

По прямій до румунських окопів було метрів шістсот, не менше, — за три хвилини добігти можна. Але повзти довелося понад годину. І стільки ж часу пішло на те, щоб уздовж дротяної загорожі дістатися до самотнього дерева, голого й чорного, обчухраного осколками. Воно стояло в чагарнику і, за словами спостерігачів, саме звідти румунські кулемети вели кинджальний вогонь.

Та цього разу їм не пофортунило.

Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято.

Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги — чути було гомін і сміх, — серцю ставало боляче.

Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..»

Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський підповз до нього і побачив, що Кость тримає гранату. Тоді Гасовський засичав:

— Всю кашу зіпсуєш… Давай назад!..

З жалем сховавши гранату, Кость поповз слідом. Він був невдоволений. Так спокусливо було розмахнутись і кинути гранату, наробити переполоху!.. Не в його звичці думати про наслідки. Він жив навіть не сьогоднішнім днем — а цією хвилиною. Інакше жити він не вмів і не міг.