Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 20
Михаил Ноевич Пархомов
Гвардійці, усі як на підбір, були високі. Вони йшли, як і личить гвардійцям, на повний зріст, не ховаючись і не втягуючи голови в плечі. Ішли, як у кінофільмі «Чапаєв», що його Кость Арабаджі дивився безліч разів. До того ж вони викидали ноги під бравурну маршову музику — попереду, спотикаючись, дріботіли акордеоністи.
— Мені б таку гармошку, — зітхнув Сеня-Сенечка, засліплений перламутровим блиском. Він усе життя мріяв про баян — хоч би потримати його в руках. Але в нього була тільки мандоліна, на якій він навчився грати по самовчителю.
— То в чому ж річ? — спитав Гасовський. — Кожен — коваль свого щастя. Запам'ятай це, мій юний друже.
Сказавши це, навіть не повернув голови. Щиглем збивши з рукава кітеля якусь порошинку, він витріщився на одного з матросів, який квапливо клацнув затвором, і прикрикнув:
— Не стріляти! Кому кажу?..
Тим часом гвардійці підходили ближче й ближче. Вони йшли безтурботно, красиво. Не стріляли. Якщо раніше вони уникали рукопашного бою, то тепер явно лізли на рожен.
— На бога беруть, сволота, — сказав Кость Арабаджі, поправивши на голові безкозирку. Хіба всидиш в окопі? Ось він, Кость, зараз дасть перцю цим мамалижникам.
У цю мить Кость люто ненавидів їх. Не тому, що це були румуни. Для нього вони були ворогами, фашистами, і він не міг спокійно дивитися, як вони топчуть його землю.
Слідом за Костем і Нечай перескочив через бруствер окопу. Та Гасовський не поспішав. Діставши флягу, він прополоскав рота іржавою водою і тільки тоді рвонув із кобури пістолет.
Одинокий постріл клацнув тихо, але чітко.
— За мною!.. — вигукнув Гасовський і двома стрибками випередив Нечая. Він навіть не оглянувся. Знав: за ним уже котиться хвиля біло-голубих матроських тільників.
Але гвардійці, всупереч сподіванню, не прийняли багнетного бою. І не побігли, не позадкували, як бувало раніше. Вони миттю попадали на землю, залягли, і тоді з тісної балочки, що звивисто йшла впоперек поля, грізно гуркочучи моторами, посунули танки.
Танки ще не зробили жодного пострілу. Вони просто нагадували жуків.
Кость і Нечай майже одночасно зупинилися, їхні обличчя були розгублені, здивовані. Як це так? Інші зупинилися теж. І хтозна, чим би все це скінчилося, якби Гасовський не гукнув:
— На-за-ад!..
Нечай уже не пам'ятав, як знову опинився в окопі. Серцю було душно і тісно в грудях. Виходить, їх обдурили, виманили з окопів. Він глянув на Гасовського. Як же це так?..
Обличчя Гасовського було землисто-сіре. Лейтенант дивився вперед, і Нечай, прослідкувавши за його поглядом, зрозумів, що не всім пощастило повернутися назад. Тут і там посеред поля мелькали чорні безкозирки, фланелівки і тільники, по них і по беретах королівських гвардійців, не розбираючи, де свої, а де чужі, довгими кулеметними чергами шмагали ожилі танки.
— Та-ан-ки!.. — хтось захлинувся власним криком.
— То й що? Хіба ти танків не бачив? — голосно запитав Гасовський, обертаючись на цей крик.
Він уже опанував себе. До нього повернувся колишній спокій. Обсмикнувши кітель, він виліз на бруствер і сів на ньому, як на пагорбку, спустивши по той бік свої довгі ноги. Потім, театрально клацнувши кришкою портсигара, недбало кинув у рот цигарку і попросив, звертаючись до матроса, котрий, несамовито крикнувши «Та-ан-ки!..», зараз лежав ниць: