Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 16

Михаил Ноевич Пархомов

— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?

— Хіба не видно?

— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.

Він, правда, краєм вуха чув, що Гасовський до військового училища був усього-на-всього робітником сцени і стовбичив за кулісами. Та як було сказати про це? Гасовський так вичитає, що й своїх не впізнаєш. Кость не боявся ні бога ні чорта, але задиратися з Гасовським не ризикував. Більше того: він потай заздрив Гасовському.

Лейтенант навіть в окопах якось умудрявся мати вигляд франта з Приморського бульвару.

Оце людина!.. На кітелі — жодної порошинки. Штани випрасувані наче під рейсшину. Козирок мічманки не втратив своєї колишньої лакованої пишності. Гарний, нічого не скажеш. Артист!.. Не витримуючи його насмішкуватого погляду, Кость поквапливо відводив очі, ніяковів. «Ви, здається, щось зволили сказати, мій юний друже?..»

Сам він так не вмів. Кость був запальний і грубий. Таким зробило його життя — море, солона морська робота, пиятики в колі друзів-рибалок, таких же безшабашних і завзятих, як і він сам. Кость не знати що віддав би за те, щоб мати такий «інтелігентний» вигляд і розмовляти так само насмішкувато, розтягуючи слова, як це робив Гасовський.

Люди завжди заздрять тому, чого самим бракує. Кость заздрив Гасовському, не підозрюючи, що той сам іноді заздрить йому, — його вмінню задовольнятися малим, що так допомагає на війні, вмінню швидко сходитися з людьми і одразу ставати з ними запанібрата. Від природи Гасовський, як і Нечай, був тихий і сором'язливий, але цю свою сором'язливість він старанно маскував під напускною байдужістю. Звідти були і його бравада, і його насмішкуватість. Він ніби кепкував не над іншими, а над самим собою.

Коли Гасовського поблизу не було, Кость Арабаджі намагався показати себе.

Зараз був саме зручний момент. Гасовський щойно пішов на СП командира полка, а хлопці з'юрмилися навколо Сені-Сенечки, який стиха наспівував «Ой хмелю, мій хмелю…», і Кость, відчуваючи себе в безпеці, приступив до давно задуманого «заходу», йому хотілося розворушити понурого Якова Бєлкіна, котрий сидів збоку і покусував губи.

— Прикро, — сказав Кость з легким, як пушинка, зітханням, не помічаючи при цьому, що він копіює Гасовського. — Диявольськи прикро.

Сеня-Сенечка перестав співати.

— От я, наприклад, Одеси ще не бачив, — оволодівши загальною увагою, вів далі Кость. — А Бєлкін там виріс. І що ж? Замість того щоб сказати: «Товаришу Арабаджі, командування зглянулося на вас», замість того щоб дати мені можливість познайомитися з місцевими визначними пам'ятками і тим самим підвищити свій культурний рівень, наш командир відпустив у місто Бєлкіна. Ну, навіщо Якову ходити по Одесі? Він її і так знає. А я, скажу вам по секрету, вже путівник дістав. Де ж справедливість, я вас питаю?

Кость Арабаджі глянув на Якова Бєлкіна.

— У нього путівник, точно, — підтвердив Сеня-Сенечка. — Я бачив.

Починався щоденний окопний спектакль. Матроси підсунулися наперед, смакуючи насолоду від чергової дивогляді! На передовій було відносно тихо — тільки пострілювали міномети. Хто жував черствий хліб, старанно збираючи кришки в долоню, а хто курив, затуляючи вогник цигарки од вітру.