Читать «Чорні дияволи» онлайн - страница 11

А ось і вулиця Пастера, його вулиця. Він наддав ходи, майже побіг. Коли він опинився в напівтемному парадному, йому сумно усміхнулась однорука Венера, що стояла в напівкруглій ніші. Там, де раніше стримів недокурок, темніла пляма. Здавалось, у Венери прокушена губа.

Нечай знав у цьому парадному кожну кольорову шибочку. Його рука лягла на поручні. По цих дубових поручнях він з'їжджав у дитинстві. Він ковзав униз із запаху в запах. На третьому поверсі пахло юшкою, на другому смаженими бичками, на першому — цибулею. Ці запахи були стійкі, міцні.

А тепер на всіх поверхах сумно пахло вапном і пилюкою. Нечай зрозумів, що будинок напівспустілий.

Дзвоник був на місці. Нечай зупинився перед високими двостулковими дверима.

Відчинила йому сусідка — він почув шурхіт її сукні. «Петрусь!..» — вона кинулася йому на шию і довго по-жіночому схлипувала під його шорсткою рукою. — «Петрусь!..»

Він насилу заспокоїв її.

— Якби твоя мама знала!..

— Де вона? — Нечай не почув свого голосу.

— Поїхала. Хіба ти не знаєш?.. Ну, звичайно, ти не міг знати. Вони позавчора поїхали. Тепер усі їдуть, я одна зосталася. А ти… Чого ж ми стоїмо? Проходь…

Вона взяла його за руку і повела в свою кімнатку, заставлену незграбними меблями, яких вистачило б на три таких кімнатки, і Нечай протиснувся між буфетом і етажеркою до столу.

— Та ти сідай, Петрусю. Зараз я тобі все розповім, усе…

Стіл був накритий клейонкою. На ньому стояли емальований чайник і каструля із вичахлою пшоняною кашею.

Вона змахнула фартухом зі столу хлібні кришки, дістала з буфета банку торішнього вишневого варення, яке — вона це добре пам'ятала, — він дуже любив колись, поклала на плетену хлібницю свою черству пайку і, сівши навпроти Нечая, заторохтіла про себе, про його матір, про сестричку («Вона стала такою красунею, що ти її не впізнаєш!..»), про мешканців із сьомої квартири, які сидять на чемоданах, про повітряні нальоти — щоночі бомблять, кляті, — а Нечай, слухаючи, машинально їв варення столовою ложкою. Спізнився!.. Позавчора він би ще застав своїх. Та коли подумав про те, що вони вже в безпеці, відлягло од серця.

— Я оце щойно повернулася з чергування, — сказала сусідка. — Добу чергувала. Добре, що ти мене застав.

Він згадав, що сусідка працює на телефонній станції. Через те й не виїхала. А втім, дітей же в неї немає.

— Правда, що наші не здадуть Одесу? Нечай уже не вперше чув це запитання.

Що він міг відповісти? Не повинні здати, не можуть здати. Для того вони й прибули сьогодні. Він, Кость Арабаджі й інші

— Правда, — сказав він переконано, впевнено.

— І я так думаю. Але твоїм я сама порадила… Важко їм було. Мати зовсім не спала. Сам знаєш, яке в неї серце. Ми домовилися: якщо від тебе прийде лист, я перешлю їй. У Баку. Там у вас якісь родичі… Адресу вона залишила.

Нечай кивнув. Адресу він знає.

— А ваші ключі у мене. Візьмеш?

— Навіщо? Мені скоро йти… Не знаю, чи зможу ще раз вирватися. Нас першої-ліпшої хвилини можуть відправити на фронт. А там…

— Може, тобі щось треба? Я відчиню…

— У мене все є.

— Рушник чи хусточку? — вона прохально дивилася на нього. — Я відчиню..