Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 35

Перелякана кит-самка подалася в сховище, але хижак помчав за нею через тунелі в скелях і через печери льодових гір. Тепер вони зустрілися в цьому озері, борючись не на життя, а на смерть. Кит від страху хропів, сопів, видував пару з ніздрів. Він зайняв зручне для боротьби місце — велику голову сховав у вузеньку бухту, до якої ворог не мав доступу. Єдиним засобом захисту кита є його хвіст. Правда, цей хвіст — страшенна зброя. Китолови розповідають, скільки всякого лиха може заподіяти кит своїм хвостом. Підкине шлюпку разом з дванадцятьма матросами в повітря, одним помахом хвоста розсіче пором надвоє так, наче б його пилою розпиляли.

І тепер, коли хижак-кашалот кинувся на нього, щоб зубами роздерти його бік, кит махнув хвостом. Кашалот гепнувся об скелясту стіну аж на другому боці печери, але це не відбило в нього бажання продовжувати боротьбу. Як видно, його кістяний панцир витримав удар. Хижак почав новий напад.

— Прокинься, Бебі! Лихо! — крикнув я просто на вухо ведмедиці і хльоснув мою подругу по носі. Вона одразу ж прокинулась. Якщо кашалот заб'є кита-самку, пропало наше молочне господарство!

Я запалив магнійові дроти. Потім відшукав свої гарпуни і поспішив втрутитися в цю боротьбу.

Був то незвичайний, чудовий морський двобій! Тільки тепер, при повному освітленні, мав я можливість уперше добре роздивитися нашого кита. (Світло не заважало борцям — у них дуже слабкий зір). Спина мого кита була коричневою, на череві — біліла пляма. У широкій пащі його, замість зубів, виднілася чорна кістяна сітка. Від шиї до черева шкура його зморщена, в глибині ці зморшки — кривавочервоні. Коли кит ворушився, ці червоні смуги чудово виблискували на мармуровобілій шкурі. Думаю, що моя знайома серед свого племені була справжньою красунею.

Боротьба між двома велетнями невгавала ні на хвилину. Обидва так били хвостами, що хвилі здіймалися аж на двадцять метрів, а в печері водяні бризки летіли, мов рясний дощ, заливаючи обличчя й очі. Кит почав верещати, мов кабан, коли його колють, тільки в тисячу разів сильніше, і раз у раз бив хвостом по голові кашалота, й ці удари відлунювали, немов гуркіт грому.

Весь час кит тримав своє маля у пащі, не випускаючи його звідти ні на хвилину, і облизував язиком його голову.

— На поміч, Бебі! — гукнув я ведмедицю. — Якщо переможемо, буде в нас і м'ясо.