Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 3

«Еге! Чого це мені вдихати отруту? Ковтай її ти!» подумав я і шпурнув губку просто в писок ведмедиці.

В ту ж мить біла ведмедиця очманіла й застигла в щілині дверей. Вона міцно заснула і, певно, бачила солодкі сни — їх зраджувала посмішка на морді та лапище, якою ведмедиця немов збиралася когось пестити.

— Бачиш? — кажу їй. — Тепер ти в моїй владі: я можу відрубати тобі голову, можу здерти з тебе шкуру, а твого м'яса вистачило б мені майже на два місяці. Але я не зроблю цього, бо я угорець: в моїй звичці жити мирно. Мене забули тут. Отже, тепер ми з тобою співвітчизники і мусимо жити на цій Землі Франца-Йосифа. Коли б я з'їв тебе, проти мене піднялась би вся твоя рідня, і через те, що я не мав би жодної підтримки, вони з'їли б мене. Давай домовимося: не чіпай ти мене, а я не чіпатиму тебе. Нам треба знайти когось третього, за чий рахунок ми могли б поживитися. Зрозуміло?

Славнозвісний приборкувач звірів Рарей мав таємницю, яку тепер уже розгадано. І найдикіший кінь в його руках за десять хвилин ставав покірним ягнятком. Весь секрет полягав у тому, що Рарей давав коневі вдихнути хлороформу. Це паморочило коня, й коли тварина опритомнювала, то цілком мінялася: почувши запах хлороформу, кінь дозволяв робити з собою що завгодно.

Тепер я випробував дію хлороформу на ведмедеві.

Поводивсь я дуже обережно. Поки ведмедиця була ще запаморочена, одягнув їй на передні лапи величезні матроські зимові рукавиці. Вони позбавили її змоги користуватися пазурами.

Мій експеримент удався.

Коли біла ведмедиця прокинулась, у ній важко було пізнати страшного хижака. Вона почала тихо скавуліти, мов собачатко перед дверима, а коли я підійшов до неї, то ведмедиця лизнула мою руку, подала лапу, і почала тертися мордою об мої коліна. Проте я не здивувався. Якщо страшний дикий кабан міг стати мирною домашньою свинею, то чому ж не могла освоїтися й дика ведмедиця? Вже заздалегідь знаю, що мій винахід піде по цілому світу. Уявляю собі, як стада ведмедів будуть пастися в лісах і повертатися в село за ведмежим пастухом, що виграватиме на бубні й сопілці! Влітку господар стригтиме ведмежу шерсть, узимку годуватиме ведмедів кукурудзою. А який попит буде на ведмеже сало та на ведмежі шкури! Ведмедів можна буде впрягати в карету. Справді славним поміщиком вважатиметься той, чию карету на карцагський ярмарок втягнуть чотири білі ведмеді.

А господині доїтимуть ведмедиць. Доїти ведмедицю? А чому б ні! Адже могли предки угорців пити кобиляче молоко! А хіба ослиця така вже гарна тварина? А п'ють же від неї молоко! Сина Женев'єви, хоч він і князем був, годувала ж сарна в лісі, а засудженого на голодну смерть Уголіно власна дочка годувала своїм молоком. Це намалював сам Рафаель. То чому не могла б мене, покинутого у льодовиках і приреченого на голодну смерть матроса, годувати ведмедиця? Спробував я — вдалося, тільки шкода, що Рафаель цього не бачив, а то намалював би!

Біла ведмедиця прийняла мене за свого сина — бач, якою доброю стала! Але це тільки одна ведмедиця. Що буде з іншими? За кораблем уже чути їхній жахливий рев. Хвилина, й вони забираються на корабель. Ось вони вже на палубі, грюкають у люки. Моя добра біла ведмедиця тремтить, боїться за моє життя! Не бійся, Бебі! (Я її назвав Бебі). Я поговорю з твоїми співвітчизниками.