Читать «Солодка Даруся» онлайн - страница 6

Але Даруся ні на що не нарікає. Бере вицвілий клубочок кольорових вовняних ниток, кілька шматків складеної учетверо позлітки, стрічки із весільного вінка Маріїної доньки Анни, та й іде у свій золотий садочок, саджений іще татовими руками, між грушки і яблінки. Яблуні вже не можуть добре родити. Старі. Але ще десь світиться плід між ріденьким золотом листу. А груша геть розсохлася. Уже й листу на ній стільки, скільки на лисій Пітриковій голові волосся.

Даруся лізе у грушу і починає перев'язувати позліткою її сумне гілля. Чому дерево має сумувати, коли пригріває осіннє сонечко, коли Дарусю не шугає біль у мозок? Даруся в неділю завжди зодягає мамину вишиту сорочку. А що, грушка не може сьогодні мати сорочечку, вишиту Дарусиними руками? Позлітка блистить на сонці, вітер колише кольорові нитки на рудому листі — і Даруся хоче співати. Але хтось може вчути. Співанка також шкоду приносить. Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх відвезли і дотепер там тримають. А може, вже й не тримають, бо нема кого?!

Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда. Ще трохи — і Даруся згадає, хто їй казав, що будь-яка бесіда може робити шкоду.

Що з того, що вона не говорить? Німа Катрінка також лиш на мигах показує, і ніхто її дурною не називає. А Даруся і язик не проґлиґнула, а все одно кажуть за неї неправду. Вона не солодка, але й не дурна. Та Бог їх бери, дурні людські язики.

Даруся пам'ятає, як іще геть зовсім малою, ще до того, як дізналася смак конфет, вони з сусідським Славком крутили пальцем коло чола, коли вулицею йшла дурна Параска, і вони, дітваки, собі думали, що вона направду була дурною, бо так усі в селі казали; бо Параска вголос говорила сама до себе, махала руками і все комусь грозила великим грубим прутом. Параска цілими днями ходила поміж хатів, нічого не просячи, нікого не зачіпаючи, лиш грубий прут розгойдувався в її руках, як сільський вітряк, і Даруся якось запитала тата, як то дурну Параску не болять руки від прута, а ноги від ходу.

Тато взяв тоді свого бука, припрятаного на всяк випадок у хоромах, і дав Дарусі такого шміру по сраці, що вона півдня відсиджувалася у барабулинні поза стайнею.

— За що ви мене били, тату? — запитала Даруся увечері, коли очі висохли від сліз, а гузичина перестала пекти.

— Усі кажуть, що Параска дурна. А ми із Славком не казали, лиш показували, що вона слаба на голову.

— Слабі на голову — то Божі люди. — Ото і все, що сказав тоді тато.

— А ми що, не всі Божі? — розчаровано запитала Даруся. — Мама також часом буває слаба на голову, але ви, тату, ніколи не казали, що мама — Божа людина.

І тоді тато чи не вперше погладив Дарусю по голові:

— Дарусю, нашу маму часом болить голова, бо вона падала з дамби. Але вона не є слаба на голову. А Параска — трохи не сповна розуму. І тому вона Божа людина, бо лиш вона собі вільно може говорити з Богом. А ми всі решту не такі, як Параска. І, дай Боже, щоби ти, солодка моя дитинко, ніколи не була такою Божою людиною, як Параска.